Марія Конопницька - Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Минув день. Увечері жінка вийшла подивитись, що сталося з Підземком, а там і сліду його нема! Зате під порогом уже лежить Ясько: волосся – як льон, оченята – як волошки, губенята – як лісова суничка!

То краснолюдки віддали його жінці, а свого забрали назад.

Ото була радість і втіха! Жінка насмажила яєчні щось із десятка яєць, сусідку запросила, ще й коржа спекла – так дякувала їй.

Згодом той Ясько виріс, став великий, але завжди був якийсь дивний: тікав від людей, бродив по лісах та горах і завжди говорив, які то скарби, які дива він бачив під землею у краснолюдків. Люди вважали його за дурника і словам його не йняли віри. І так – все життя.

Тим часом Підземок скоро одужав, бо краснолюдки знаються на всякім зіллі і цілющих мастилах. Почали робити йому припарки, підкурювати, змащували то красавкою, то комариним салом, то жовчю з павука і таки вилікували його.

Король Блистек любив Підземка, був ласкавий до нього і дивився зі співчуттям на завжди голодного краснолюдка.

І Підземок теж дуже любив короля. Часто сідав коло його закоцюблих ніг, розігріваючи їх своїм подихом, а то, бувало, вигравав на сопілці пісеньки, від яких у кришталевій печері ставало трохи тепліше.

Але коли йшлося про харчі, то Підземок забував про все і думав лише про хліб. До миски і ложки він нікого не підпускав ближче за себе. А як хто чинив йому в цьому опір, він сердився, ставав лютий і готовий був сам стати проти цілого війська.

Одного дня зчинився страшенний галас.

Підземок напав на комірника за те, що той дав йому, як і іншим, на весь день лише три горошинки, побив його та ще й пішов скаржитись до короля про заподіяну кривду.

Король відправив його, мовляв, для всіх одне правило, але Підземок ще більш обурився.

– Якщо так, – каже, – і тут немає для мене справедливості, то я іду на землю. У першої-ліпшої баби знайду кращі харчі, ніж тут, на королівському столі!

А краснолюдки в сміх:

– Іди, йди, ненажеро! На один рот буде менше у ці тяжкі часи.

Бо думали, що це жарти.

Тоді Підземок:

– От щоб ви знали – піду!

А ті знов сміються:

– А принеси нам вістку про весну, коли ти такий хоробрий.

– І що, принесу!

Підперезав ременем жупан, поклав за пазуху сопілку, вклонився королеві, набив люльку і пішов до виходу.

Уже смеркало, коли Підземок, ставши на краю печери, перевів дух і почав розглядатися довкола.

Наліво околиця була незаселена, дика. Там стояв чорний бір, на соснах каркали ворони, у балках біліли ще не розталі сніги, брунатний шар мокрої глиці встеляв землю, а від темної стіни дерев, що глухо шуміли, долинав вологий пронизливий гострий подих.

– Бррр! Зимно! – пробурмотів Підземок і глянув направо.

Там простягалась до річки весела долина, по якій з дзюрчанням збігали з гір струмки, а кущики свіжої трави силою виривалися з-під землі до світла. Над долиною гасла вечірня заграва.

Підземок ляснув себе долонею в чоло і вигукнув:

– Та вже весна!

Раптом від лісу повіяло крижаним вітром.

Зіщулився Підземок і каже:

– І що тут таке – чи це зима, чи весна? Наліво – так, направо – сяк!.. Сам мудрагель Соломон не розбереться в цьому!

Над ним щось залопотіло.

«Ага! – думає Підземок. – От зараз і дізнаюся правди. Це або крук, або голуб. Якщо крук – то зима, якщо ж голуб – весна».

Щойно він подумав про це, аж дивиться, а просто перед ним кружляє кажан.

– От і будь же тут мудрий! – пробурмотів Підземок і почав крутити головою навсібіч.

Глянув у долину – а там світ весь білий, наче срібний.

– Оце воно! – гукнув Підземок. – Тепер я таки дізнаюся правди. Це або сніг, або роса. Якщо сніг – то зима, якщо роса – то весна.

І почав пильно приглядатися. Але ж, витріщившись щосили, бачить, що це ані сніг, ані роса – лише туман.

– Тьху! – Сплюнув Підземок, зажурився: що ж його робити?

Роззирнувся вправо, вліво, і нічого не може придумати.

Глянув у ліс, а там щось у заростях світиться.

– О! – зрадів Підземок. – Отепер точно дізнаюся правди! Це або світляк, або ж гнилиця. Як гнилиця – то зима, а як світляк – то весна.

І відразу ж кинувся бігти до того світла.

Прибіг, дивиться, а це вовчі очі.

Підземок страшенно розгнівався і каже:

– Світиш ти мені – засвічу і я тобі!

Сказавши це, викресав огню, закурив люльку і, пустивши великий клубок диму, сплюнув та й подався геть.

Тим часом Підземкові вже страшенно захотілося їсти. Дивиться, розглядається, чим би підкріпитись. Аж бачить – щось лежить у мохові. А це був той самий горбок, на якому Кошалек-Опалек визначав сторони світу і міряв дорогу весни.