Марія Конопницька - Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Вони зараз же вхопили дитину, занесли до себе в підземелля, а в колиску поклали свого Підземка, чисто виголивши йому бороду.

Приходить мати, дивиться, що воно за дитина така? Голова – як гарбуз, обличчя в зморшках, очі, як баньки, а ноги коротенькі, наче в каченяти…

Перелякалася жінка.

– Тьху! Щезни з моїх очей! – говорить і протирає очі, бо думає, що їй тільки так ввижається.

А той як заверещить: «їсти!»

– Яську… – лепече до нього мати, – Яську! – а той тільки дивиться з-під лоба і репетує: їсти та їсти!

Нагодувала його, заколихала, думала, що буде спати. Але де там! Тільки жінка на крок від колиски, а воно в крик: їсти!

Так було аж до вечора. Жінка думає собі, й чого воно таке ненажерливе? Що це сталося з дитиною? Але додуматись не може. В одну руку тицьнула шмат хліба, в другу – морквину, і той якось заснув…

Але на другий день рано-вранці те саме: їсти і їсти.

«Чи на тебе голодний вовк очима посвітив, що не можеш наїстися?» – думає жінка, годуючи дитину, та й дивується, що воно за переміна така. Таж той-таки Ясько досі їв не більше від горобця, а тепер завжди голодний.

Нічого не роби, тільки при колисці стій і в рот йому клади. Ковтає, як старий, витріщує очі, як жаба, став якийсь зовсім інший, наче не її дитина… Так минуло кілька днів, минув тиждень.

Бачить жінка, що як тільки залишить щось у горщику – чи галушки, чи горох, та вийде з хати, – то зараз усе хтось виїсть геть чисто.

«Що воно діється?» – міркує жінка і не може зрозуміти.

Думала, може кіт. Набила кота, зачинила в коморі, пішла. Вертається – а горщики знову порожні, каструля вилизана, від приправи нічогісінько не залишилося.

Іде до комори, дивиться: а кіт як сидів, так і сидить і страшенно нявкає, бо такий голодний, що аж боки у нього запались. Бачить жінка, що то не кіт з’їв. Вона подумала, що то, мабуть, Жук.

А був у неї на подвір’ї чорний собака, якого звали Жуком. Вона й давай його лупити палицею. Собака скавулить, бо ж йому кривда діється, нестерпний біль. Сіни зачинені, втекти нікуди, а жінка шмагає його та ще й кричить: «А не руш! А не смій!» Жук крутиться, вищить, радий би під землю сховатися. Нарешті жінка втомилась і кинула палицю. Тоді бідолаха Жук підібгав хвоста і зі страшним скавучанням поволікся до хлівця та до вечора зализував там побиті боки.

На другий день жінка зачиняє в коморі і кота, і Жука. Засуває горщики в піч і йде до сусідки.

Посиділа трохи у сусідки, побалакала, вертається, а у коморі судний день. Кіт із собакою так зчепилися, що аж шерсть під стелею літає, а в хаті піч відкрита, горщики порожні, каструля вилизана, наче хто їх вимив, а дітлах кричить у колисці, аж у вухах лящить.

З журби жінка вхопилась за голову, а потім її взяла злість. Сплеснула в долоні і каже:

– Підожди-но, лиха бідо! Вже ж я тебе вистежу!

Заклопотана думками, підійшла до колиски, бо підкидьок верещав на все горло.

Бідна мати годує його, а сльози так і котяться з очей. Глянула на дитину: чом її Ясько так змінився? Бувало, сідала з ним на порозі хати, і хто проходив – той хвалив, бо ж такої дитини ще треба було десь пошукати…

А тепер вона не сміє й виткнутися з ним на люди – таке потворне опудало зробилося. Не усміхнеться, не загомонить, рученят не витягне до материного намиста, тільки лежить, надуте, зморщене, лисе, як старе. Рости – теж не росте, лише голова велика та важка, як гарбуз.

Справжнє опудало…

Та ще й до цього всього – такі витрати! Наварить усього, наче на двох добрячих чоловіків, а вийде з хати, то й для неї нічого в горщику не лишиться.

– Що ж, дитина дитиною, – говорила з жалем жінка. – Мабуть, така воля Господня. Але цього виїдання – не прощу! Їй-бо – не прощу!

Наступного дня жінка зварила горщик капусти, горщик гороху, засмажила чималий шмат сала, все це поставила в піч, заслонила, нагодувала дитину, взяла з собою кота й Жука і пішла.

Але не пішла далеко – стала за рогом хати і дивиться крізь шибку.

Аж тут піднімається з постелі отой підкидень і, сівши в колисці, розглядається по хаті – чи нікого нема?

Дивиться жінка далі, а воно вилазить з колиски – і до печі. Прийшов, відчинив, потягнув задоволено носом, бо в каструлі запахли шкварки, і давай шукати ложки. А ложки були на миснику.

Діставати їх було незручно, тож він виліз на скриньку і, вибравши найбільшу, шмиг до горщиків. Витягнув з печі капусту, помастив салом, докинув гороху і їсть, аж за вухами лящить.

Сторопіла жінка, побачивши таке диво, сплеснула в долоні і швидше до сусідки – порадитись.