Марія Конопницька - Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Але Підземок злегка штовхнув його і шепнув:

– Не журись, учений мужу! Ще не все пропало.

– Ох, брате! – застогнав Кошалек-Опалек. – Що буде з моєю славою? Нема в мене книги!

– А що з нею сталося?!

– Пропала.

– А перо?

– Зламалось!

– А чорнильниця?

– Розбита!

– Гм… – засмутився Підземок. – Та й насправді, що робити з твоєю ученістю, коли не маєш ані книги, ані пера, ані чорнильниці. Але знаєш, що я тобі скажу? Рятуймося з цієї халепи не як мудреці, а як звичайні простаки, а це зло ще вийде нам на користь…

Тут він замовк, бо на дорозі почулись численні і щораз ближчі голоси.

То був циганський табір, який також їхав на ярмарок до містечка: обдерті і засмаглі циганки несли на спинах дітей у хустках, старі циганки з люльками в зубах, чоловіки з казанками на палицях і малі напівголі дітлахи з кучерявим волоссям і з хитрим поглядом.

Циган, що ніс Кошалека-Опалека і Підземка, приєднався до них, і так усі юрмою йшли далі.

Цигани – як цигани. Одні по дорозі ворожили, інші хапали, що їм під руку трапилось: хустки з тинів, курей із сідал, гусей з лук, полотна, що білились, і навіть сир, який сушився на сонці під стріхами. Це не важко їм давалось, бо люди пішли на ярмарок, а хати стояли порожні. Багато речей тоді пропало по селах.

Дійшовши під містечко, вся ця зграя відразу розсипалася по бічних вуличках, одні вправо, інші вліво, і кожне своєю дорогою прокрадалося до базарної площі.

Ярмарок був у повному розпалі.

Днина була погідна, людей – сила-силенна. Коні, вози, худоба займали широку розлогу площу. Чоловіки обступили ятки з чобітьми і шапками, а жінки торгували горщики і миски, дівчата вибирали стрічки і намисто, діти гралися глиняними півниками, гризли пряники, тримаючись за мамині спідниці.

З кошиків, з возів витягали шиї гуси й качки, всюди рух, тиснява, кудкудакання, ґелґотання, гамір найрізноманітніших голосів.

Однак найбільша тиснява була перед будою, при дверях якої стояв циган. Стояв, узявшись у боки, і на повні груди, скільки мав сили, кричав:

– Гей, люди, люди, чудеса в цій буді! Хто має очі дивитись, а вуха слухати, ще й гроші платити! Ось дві мавпочки, привезені на возі просто з місяця! Циганське слово честі! Просто з місяця! Води не п’ють, горщиків не б’ють, як люди, співають і добре ся мають! Гей, люди, люди! Чудеса в цій буді!

Люди кидали мідяки, пхаючись до буди, де вчений Кошалек-Опалек мав бити у бубон, а Підземок – грати на сопілці.

В міру того, як коло буди зростав натовп, цигани почали шмигати поміж возами, крадучи то кожух, то хустку, а там – грудку масла, яйця або курку.

Крім Підземка, ніхто цього не бачив, усі стояли, витріщившись на буду, де мали показувати чудеса.

Коли, нарешті, Кошалек-Опалек відбарабанив своє, чим усі були безмежно здивовані, Підземок узяв сопілку, але замість заграти на ній, заспівав:

Люди переглянулись між собою: що воно значить? А той ніби нічого й не сталося, співає далі:

Аж раптом глянув один чоловік на свій віз – а кожуха вже нема! Глянув другий – а там щойно куплених чобіт нема! Не встиг і опам’ятатись, як між жінками зчинився гвалт, бо в старостихи пропала квітчаста хустка! Як кинуться люди до цієї буди! Набили цигана так, що той і шнурок, і ланцюжок випустив з рук, та весь циганський табір вигнали геть з міста.

Підземок і Кошалек-Опалек під час цієї колотнечі зникли, наче їх вітром змело.

Уже було пополудні, коли наші мандрівники майже на одному подиху прибігли на край лісу і кинулися на траву, щоб трохи відпочити.

Особливо втомлений був Кошалек-Опалек, бо той ланцюжок, яким циган прикував його, страшенно натер йому ногу і заважав іти. Учений літописець стогнав і сичав з болю, аж поки Підземок двома камінцями не розбив того ланцюжка і не перев’язав йому рану цілющим зіллям. Це було не так легко. Кошалек-Опалек пручався з усієї сили, гадаючи, що такі ліки добрі для простолюддя, а не для вчених мужів. Однак, відчувши полегшення, заспокоївся.

Тим часом Підземок уважно оглянувся довкола і радісно вигукнув:

– Тож це та сама галявинка, де мене циган зловив! Го-го! Якщо так, то і юшка мусить бути!

І побіг шукати пригашене вогнище. Знайшовши його, розгорнув попіл, наклав хмизу і щосили почав дмухати. Вугілля розжеврілося, по гілках почали скакати іскри, над вогнищем звився дим, аж нарешті спалахнуло ясне живе полум’я. За хвилину у казанку булькотіла смачна юшка. Підкріпившись юшкою, обидва товариші закурили люльки…