Марія Конопницька - Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

І справді: чи це тому, що не мала сили з того нужденного чужого хліба, чи через те своє сирітство, Марися не любила ані бігати, ані танцювати, ані гратися з дітьми в «зайчика». Зате любила співати. А пісеньок знала стільки, що весь день щоразу іншу співала, і ніколи їх не забракло: то про те, як «Зосі хотілось ягідок, а купити не мала за що», то про те, як «Коник сивий, довгогривий длубає копитом могилу своєму хазяїнові», то про зачаровану сопілку, що говорила до пастушка:

То знову про те, як «Ведмідь кудлатий ходив до вовчиці у свати», то про те, як «У бабусі був козел рогатий і дуже неслухняний», то про те, як «Сірі лебеді летіли за море»…

Але найбільше любила Марися співати пісеньку про сирітку, що скликала гусей додому, бо та пісенька була наче про неї саму.

Коли над лісом починала згасати вечірня зоря, Марися відразу ж найголосніше витягала тоненьким голосочком:

Це була чудова пісенька, і так легко доходила вона до серця, що хто проходив близько, ставав і слухав, а часто й сльози з’являлись у нього на очах.

Хто навчив Марисю усіх цих пісень – невідомо, і коли б спитати її про це, то вона й сама не знала.

Може, навчив її пісень шум чорного бору, може, лугові трави, що шепочуть тихі слова. Може, гаї, вкриті молодим листям, яке, тремтячи легесенько на вітрі, гомонить щось і гомонить, наче живим голосом. А може, й та тиша, що йшла полями, перелогами і була така дзвінка, начеб саме повітря співало.

Слухала, прислухалася сирітка Марися до тих голосів, забуваючи при цьому і голод, і холод, а коли вже сонце заходило, і треба було вертатися додому, вона й сама незчулася, як той день пролетів.

Їй навіть у голову не приходило, що з лісових хащів виглядали й дивилися на неї хитрі жадібні очі спритного Салка – того лиса, що жив у сусідстві з Кришталевою печерою, і який, зробивши собі нору під поваленою сосною, вдавав із себе пустельника, а тим часом з усіх боків винюхував, де б ухопити який ласий шматок…

Особливо тягнуло його до гусятини. Великих табунів гусей, яких пильнували сильні хлопці, він уникав, надіючись на тих сім гусок, що їх пасла Марися. Щодня все ближче і тихше підповзав він кущами до левади.

Спокійно пасла Марися свої гуси, нічого не підозрюючи. А як тільки смеркалося, гнала свій табунець додому. Єдиним її помічником був малий жовтий песик Гасьо, який дуже любив дівчинку й цілими днями просиджував коло неї на леваді.

Салко відчував до цього Гася велику відразу.

– Поганющий псисько! – говорив він собі не раз, плюючи і бридко кривлячися. – Я ніколи не бачив огиднішого створіння! Ну що це за вуха, наприклад? Якісь гострі, зовсім не собачі. Або шерсть. Таж він рудий, як той зрадник Іуда. А який, видно, паскудний характер! А яка його поведінка, які звички! Адже це найбільший дармоїд. Висловити важко, як ця тварюка мені не подобається! Один його вигляд викликає в мене огиду. Хто бачив, щоб порядний собака весь день сидів на одному місці і пильнував якихось там нещасних семеро гусей! Адже це справжня ганьба! Семеро гусей! Ха-ха-ха… сміятись хочеться! І де ж той простак, який любив би гусятину, який спокусився б цією нуждою? Давніше, може, так і водилось, щоб на столах у лисів і така їжа була: відомо, що старі мали свої примхи. Але тепер жодний лис, який шанує себе, таких «ласощів» не їсть. Я принаймні бриджусь гусятиною. А на цього жовтого пса і на цю обдерту дівчину просто дивитись не можу! Коли б не те, що маю намір залишитися тут пустельником – давно б забрався з цієї околиці. Але що ж, коли вже хтось усього себе присвятив чеснотам і благородним вчинкам…

При цьому він так сильно зітхав, що аж вуса його піднімались коло носа, і, прижмурюючи то одне, то друге око, слідкував за рухами Гася, гусей і Марисі. Потім, відвернувшись від них, криво посміхався.

Вдалині в місячному сяйві було видно Голодну Вульку. До неї саме поспішав Скробек, звернувши вбік з битої дороги. Раптом він сказав до краснолюдків:

– Як на мою дурну голову, то не всіх паничів треба було б скинути з воза в одному місці, бо якби стільки ротів прибуло в одне село, то настала б така страшенна дорожнеча, що міг би й голод бути.

– Правда! – обізвався на це якийсь голос із глибини воза. Це був голос Підземка, що по вуха зарився в сіно.

– Якби так вас по два, по три, по п’ятеро розсипати то тут, то там – тоді і вам буде краще, і людям в селі теж! – продовжував чоловік.