Леопольд фон Захер-Мазох
Венера в хутрі
© Н. Р. Іваничук, переклад українською, 2008
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019
* * *
Ми їхали з повітового міста Коломиї [1] Повіт і повітове місто у східній Галичині. Назва міста «Коломия» походить від латинського слова Colonia . Нинішній повітовий центр, розташований на місці стародавнього римського міста (тут і далі – примітки автора; примітки перекладача зазначено окремо).
на село. Був вечір, і була п’ятниця. Поляки кажуть: «П’ятниця завжди добра на початок», але мій кучер-німець, колоніст із Маріагільфа [2] Село німецьких (швабських) колоністів поблизу Коломиї.
, вважав п’ятницю нещасливим днем, бо саме в п’ятницю помер наш Господь на хресті, започаткувавши тим християнство. Цього разу німець мав рацію, бо за пів години їзди від Коломиї нас зупинила селянська варта.
– Гов! Пашпорт!
Ми зупинилися. Але ж пашпорт! Мої папери, щоправда, були в порядку, та хто ж думав за мого шваба. Той сидів собі на передку так, ніби винайдення пашпорта було справою ще неблизького майбутнього, лускав батогом і закладав губку у свою куцу люльку. Міг бути й змовником! Його безсоромно вдоволене обличчя дратувало русинів-селян [3] Уся Східна Галичина, починаючи від Сяну, заселена здебільшого українцями чисельністю до трьох мільйонів мешканців, які належать до уніатської, греко-католицької церкви. Разом із населенням Південної Росії та козаками вони утворюють велику двадцятимільйонну націю, яка з-поміж усіх слов’янських племен вирізняється фізичною вродою, благородними рисами обличчя, духовними задатками, милозвучністю мови та багатством народної творчості.
. Пашпорта він не мав – правильно? – тож селяни знизали плечима – і це теж правильно.
– Змовник, – був висновок.
– Але ж, хлопці, подумайте!
– Даремно.
– Змовник!
Мій шваб йорзнув знічено на своєму передку й даремно спробував щось пояснити, калічачи русинську мову. Все надаремне. Селянська варта [4] Прагнення до самозахисту та самоврядування з давніх-давен вирізняло українців (південних русинів) з-поміж інших європейських народів. Це прагнення й спонукало демократичну селянську громаду Галичини (за зразком комуністичних і соціалістичних громад Росії) створити селянську варту, своєрідну національну гвардію, яку 1846 року офіційно визнав австрійський уряд і яка в кодексі законів була наділена такими самими правами застосування зброї, як і кайзерські війська та жандармерія. Зважаючи на те, що українці ворогували з поляками, служба безпеки на галицькій рівнині під час усіх польських революцій була довірена селянській варті, яка чудово виправдовувала довіру. Те саме відбувалося 1863 року, про події якого мовиться в нашій повісті.
знає свої обов’язки. Чи хтось зважився б запропонувати їй гроші? Тільки не я. Отож нас з усіма манатками запровадили до найближчого шинку, за якихось сто кроків від варти.
Здалеку начебто само собою щось зблискувало. Це була прибита на кісся коса одного селянина, який вартував перед дверима шинку, а просто над димарем завис місяць і поглядав на селянина та його косу. Місяць заглядав через маленьке віконечко до шинку, шпурляючи досередини блищики, наче пригорщу срібних монет, наповнював сріблом калюжі, дражнячи скупого єврея. Я маю на увазі шинкаря, який стрів нас на порозі й свою нестримну радість перед такими поважними гостями висловлював монотонним вайканням.
Шинкар вийшов перевальцем, наче качка, поцілував мій правий рукав, залишивши на ньому масну пляму, а тоді – задля симетрії – і лівий, лаючи селян за те, що вони «такого пана», «такого пана» – годі йому було знайти якусь незвичайну ознаку в мені – «такого пана» арештували, такого цілком, цілком чорно-жовтого пана, пана, який з обличчя цілком чорно-жовтий, і душа якого цілком чорно-жовта, – він готовий присягнутися в цьому на торі! Шинкар сварився й поводився так, ніби селяни йому особисто завдали не знати якого зла.
Я ж тим часом полишив свого шваба біля коней – селяни пильнували його – і спрямував свою чорно-жовту душу до шинку, де вона простяглася собі на дерев’яній лаві попід великою піччю.
Швидко я знудився, бо друзяка Мошко [5] Мошко – глузливе прізвисько єврея.
мав із біса роботи – подавав гостям горілку та останні плітки – і тільки зрідка вистрибував, наче блоха, з-за своєї широкої ляди до мого столу, присмоктувався моцно і намагався зав’язати освічену бесіду про політику та літературу.
Читать дальше