Leopold von von Sacher-Masoch - Венера в хутрі

– Ні, ні! Ми, русини, охочі до розповідей, але й охочі слухати розповіді інших. Розповідайте, – я випростався на лаві, а чоловік знову наладував свою люльку.

– Усе одно ми тут арештанти, – сказав він, – тож вислухайте мою історію до кінця. Польський граф роз’єднав нас із бравою сімейкою. Зеньківи розбіглися на всі чотири боки. Гадаєте, я їх шукав? Панна Миколая тримає мене під руку, так ніжно, а я веду її до батьків, тобто роззираюся довкруги, щоб помітити їх заздалегідь і встигнути звернути у якийсь провулок, котрий вів би геть від ярмаркових халабуд. Я гордо несу свою голову, як козак, і ми собі балакаємо. Що ж далі? Он сидить жінка і продає жбанки. Панна Миколая наполягає, що для води краще годяться металеві жбани, а я кажу, що дерев’яні, – лиш би про щось говорити; вона хвалить французькі книжки, а я німецькі; вона любить собак, а я – котів. Я перечив їй, тільки б чути її голос, такий любий! А коли вона сердилася, той голос був, наче музика! Зрештою Зеньківи загнали мене, мов дичину, в кут, не було змоги від них вивернутися, ми вскочили татові Зеньківу просто в руки. Той вирішив одразу їхати додому. Що ж, добре. Тепер уже мужність не покидала мене, я покликав кучера і сказав йому, як їхати. Спочатку допоміг сісти мадам Зеньків, підсадив батечка Зеньківа – а той, уявляєте, залазив до воза задком, – а потім став на коліно, а Миколая поставила свою ніжку на друге коліно і стрибнула на своє місце. Підійшли ще сестри та кузини, я перецілував ще з півдесятка рук, а тоді кучер луснув батогом по конях, і… бричка зникла.

Ви вже мені вибачте… Якби ж то я міг… Така вже погана звичка в мене… розповідати усім. Але краще я вже продовжу, бо інакше знову затягну розповідь. Врешті-решт ми ж арештанти.

Отож ярмарок!

Тоді я себе продав, скажу вам, усього, як був. Я блукав, наче пес, який загубив свого господаря. Я був наче сам не свій. Наступного дня я поїхав у село до Зеньківих, там мене добре зустріли. Миколая була ще серйозніша, ніж звичайно, і трохи сумна. І я посмутнів, дивився на неї і думав: «Що з тобою? Я твій, твоя річ, твій раб, роби зі мною, що тобі заманеться, я твій, смійся!» Я зовсім не думав, що вона може бажати чогось більшого.

Тепер я часто сідав на коня і приїжджав до Зеньківих. Якось я сказав Миколаї:

– Дозвольте мені більше Вам не брехати. Вона здивовано поглянула на мене.

– Хіба Ви брешете?

– Я кажу Вам, що я ваш раб, що моя душа належить Вам, що я падаю Вам до ніг, цілую Ваші сліди, але ж я не роблю цього насправді. Дозвольте ж мені відтепер більше Вам не брехати.

Вірите, я… я тої ж миті перестав брехати… За якийсь час я почув, як старий слуга сказав челядникам: «Наш молодий пан став якийсь підозрілий, у нього на колінах з’явилися дивні плями». Ось так. А тепер мушу розповісти вам про пса.

Село Зеньківих лежало ближче до гір, ніж наше. Вони мали великі отари овець, що випасалися собі на волі, попід лісом. Пасовисько було обгороджене міцним парканом. Ночами пастухи розводили ватри, палиці вони мали оббиті залізом, була в них і стара мисливська рушниця, кілька вівчарок. Усе через те, що, як уже мовилося, поряд – гори, а вовків і ведмедів водилося там, наче курей. Було їх страшенно багато й плодилися вони, як євреї.

Служив там чорний вівчур. Називали його Вугликом. Був він чорний, як вугілля, і очі його блищали, мов дві вуглинки. Він був другом моєї… ох, вибачте, що це я кажу…

Чоловік почервонів і потупив очі.

– Отож Вуглик був другом панянки Миколаї. Коли вона була ще малям і вигрівалась у пісочку, приходив Вуглик – сам ще цуцик – лизав її, облизував язиком усеньке личко, а дитя клало свої маленькі рученята між зубиська й сміялося, і Вуглик усміхався теж.

Потім обоє виросли. Вуглик став великим і сильним, як ведмідь, Миколая не встигала рости за ним так швидко, але вони й далі любили один одного. І навіть тоді, як Вуглик пішов стерегти овець. Ніхто його не відсилав, повірте. Просто він був такий великодушний пес від природи, завжди мусив когось оберігати. На всю околицю не було пса, рівного йому. Якщо він вже роздирав пса, то тільки тому, що той нападав на іншого. Його уникав вовк, обминав і ведмідь.

Ось тому й захотілося Вугликові стерегти овець. Вони ж були такі бідолашні, лякливі створіння, якраз таких і потребував оберігати наш Вуглик. Він перейшов жити на пасовисько, а до панської господи навідувався тільки в гості. Коли ж він повертався, ягнята збивалися навколо нього, вітали його, а він облизував їх направо й наліво своїм червоним язиком, ніби хотів сказати: «Добре, вже добре! Знаю, знаю». Миколая також навідувалася до отари. І дівчинка та пес раділи одне одному. Коли ж Миколая довго не приходила, пес гнівався і замість бігти до маєтку, подавався до лісу, де забавлявся тим, що відбивав у вовка вовчицю.