Leopold von von Sacher-Masoch - Венера в хутрі

Чоловік опустив повіки й відхилився назад.

– Браво, м’сьє! – я був вільний. Більше я з нею не танцював. Вона була донька нашого сусіда. Гарна, що вам сказати, гарна. Гордовита. Щотижня в нас був урок танців. Я жодного разу не розмовляв із нею, але коли вона танцювала козачка, манірно взявшись руками в боки, я поглядом просто упивався нею… Та досить їй було глянути на мене, як я відвертався, посвистуючи собі під ніс. Інші ж молоді панове облизували її пальчики, наче цукерки, збивали собі руки й ноги, щоби здобути її хустинку, вона ж відкидала свої коси й поглядала на мене.

Коли вона від’їжджала, я освітлював їй сходи, а потім стояв унизу – тоді я почувався героєм. Вона старанно закутувалась, опускала вуаль, приязно кивала всім, а мені від заздрості обпікало шлунок. Дзвоник уже ледь долинав із далини, а я все ще стояв, тримаючи свічку в руці, яка вже перехнябилася й скрапувала воском. Отакий дурень, як бачите!

А потім уроки танців скінчилися, і я довго її не бачив.

Я будився ночами й плакав, сам не знаючи чому. Я вчив напам’ять любовні вірші та старанно декламував їх. А деколи насмілювався пофантазувати, брав гітару і співав, та так, що наш старий мисливський пес вилазив з-під печі, задирав писок до неба й починав вити.

Якось навесні я вирішив податися на полювання. Блукаю собі в горах, ліг над краєм прірви, лежу собі так, аж чую хрускіт галуззя, і з хащі виходить велетенський ведмідь, поволі, дуже поволі. Я завмер, і в лісі все завмерло, тільки ворон літає наді мною й кряче. Раптом мене охоплює неймовірний жах, я перехрещуюся й затамовую подих. Коли ведмідь поминув мене і почвалав геть, я щодуху кинувся бігти.

А потім був ярмарок. Вибачте, що я розповідаю вам так сумбурно. Тож я поїхав на ярмарок, і вона там. Ох! Я ж забув сказати, як вона називається: Миколая Зеньків. Хода в неї була, наче в княгині, і коси уже не спадали на плечі, а були викладені на голові, немов золота корона. Вона йшла так легко, мовби пливла, а складки її сукні чарівно шелестіли, уже в сам той шелест можна було закохатися. Гуде ярмарок, торг іде навкруги, там селяни гупають своїми важкими чобітьми, тут прошмигують крізь юрбу метушливі євреї, крик, ґвалт, сміх, хлопчиська покупували собі маленькі дерев’яні свистки й свищуть. Однак вона мене одразу ж помітила.

Тоді я набираюся мужності, озираюся й гадаю собі: «Гов! Ти подаруєш їй сонце! І вона зрадіє, бо що більше ти зможеш їй подарувати?»

Вибачте, я не пояснив, такі сонця продають у рундуках, де торгують ласощами. Я ще здалеку помітив те сонце, і личко у нього було таке здивоване, як у нашого панотця, коли йому доводилося ховати когось задурно. Цього разу сміливості в мене було, наче в самого чорта. Підходжу, кидаю мою двадцятку, мою єдину двадцятку, і купую сонце. Потім біжу, мов навіжений, хапаю її за сукню, що, властиво, є дуже непристойно. Але так уже ведеться, якщо хтось закохався, то поведінка його не завжди буває пристойною. Тож хапаю її за поділ сукні й дарую сонце. І як ви гадаєте, що робить моя Миколая?

– Дякує вам, напевно.

– Дякує? Вона… вона сміється мені просто в обличчя, сміється і її батько, сміється її мати, сміються її сестри та кузини, усі Зеньківи сміються! Мені на душі було так, як тоді на краю прірви, коли до мене поволі підходив ведмідь. Я хочу бігти, але соромлюся. А родина Зеньківих регоче собі далі. Вони багаті люди, а ми ж так… зводимо кінці з кінцями. Я запихаю обидві руки в кишені й кажу: «Так не гарно, панно Миколає, сміятися. Мій батько дав мені на ярмарок двадцятку, і я кинув її на подарунок для вас, як князь кинув би вам до стіп свої двадцять сіл. Тож будьте ласкаві…» Далі говорити я не міг. Ясні сльози полилися мені з очей. Ой дурень! А панна Миколая бере моє сонце, притискає обома руками до грудей і дивиться на мене. Її очі – такі великі, такі безкраї – цілий світ не здавався мені таким безкраїм, – і такі глибокі, затягували в бездоння, вона просила мене тими очима, уста її тремтіли… І тоді я крикнув:

– Ох, що я за дурень, панно Миколає! Я хотів би тепер зірвати сонце з неба, справжнє ясне сонце, та покласти вам до ніг, смійтеся з мене, смійтеся!

Тут над’їхав один польський граф. Бричка запряжена шестериком коней, а він, сидячи на передку з батогом у руках, летить собі через ярмарок. Як скажено він мчав. Почувся крик, якийсь єврей покотився долі. Зеньківи кинулися навтьоки, тільки Миколая застигла непорушно, руками заслонившись від коней. Я її на руки – і геть звідти. Миколая обняла мене за шию. Усюди крик, а мені танцювати хочеться з нею в обіймах. Та ось граф зник зі своєю бричкою, а дівчина – з моїх обіймів, усього тільки мить, скажу я вам! Надто швидко їхав! Але я дуже детально розповідаю вам усе, хотів би бути лаконічнішим…