Leopold von von Sacher-Masoch - Венера в хутрі

Шинкар прибіг підстрибом, сплюнув кілька разів через плече, вийняв із кишені коркотяг, оббив із пляшки сургуч, здув крихти, а тоді взяв пляшку між свої худі коліна й, гучно крекчучи, витягнув корок. А на довершення ще раз подув на пляшку й налив золотистого токаю у дві найчистіші чарки, які тільки б могли знайтися в Ізраїлі. Боярин підняв свою чарку.

– За ваше здоров’я.

Він бажав мені щиро, одним махом вихилив чарку. Смакошем він не був, мав би довше смакувати вино, взяти на язик, потім на піднебіння. Єврей, зазираючи йому в очі, вкрадливо казав:

– Це честь мені, що пан благодійник знову завітав до мене у доброму здоров’ї. – Мошко на цих словах намагався стати в позу лева, ще й уважав за необхідне розчепірювати дряблі руки, що були, мов пощерблені вуха помпейських амфор, і переминатися з ноги на ногу, то вгору, то вниз, ніби натискаючи ніжний млинок.

– А як почувається милостива пані благодійниця та любі дітки?

– Добре! Добре! – мій боярин налив собі другу чарку й вихилив її, але робив усе, потупивши очі, немов засоромившись. А коли єврея вже й слід простиг, він знічено глянув на мене, і я побачив, як він почервонів аж до кінчиків вух. Довго мовчав, довго курив, налив мені вина, а тоді ледь чутно сказав:

– Я, напевно, видаюся вам смішним. Гадаєте собі, мабуть, – має старий осел жінку й дітей удома, а мені збирається оповідати про свої романи, побачення та любовні листи. Будь ласка, нічого не кажіть, я й сам знаю. Але бачите, так приємно іноді порозмовляти з чужинцем, от я й подумав… а потім знову… вибачте… це й справді дивно. Двоє людей зустрічаються, щоб ніколи вже більше не побачитися. Можна собі дозволити розкутість, мовляв, яке мені діло, що він собі про мене подумає. Але це не так. Принаймні в мене не так. Я не хочу виставляти себе в кращому світлі. Такий ось звабник завжди є поєднанням жаги та честолюбства. Якби про мої пригоди ніколи анічогісінько не було відомо, я почувався б найнещаснішою людиною на світі, тому й розповідаю про них кожному стрічному, і всі мені заздрять, а сьогодні я виставив себе на посміховисько.

Я спробував заперечувати.

– Прошу вас, не треба, так воно є – на посміховисько, бо ж ви не знаєте моєї історії. Весь світ знає, що зі мною трапилося, а ви – ні. Коли подобаєшся жінкам, стаєш сміховинно честолюбним, хочеш, щоб кожен був про тебе доброї думки, роздаєш гроші жебракам на вулиці, а свої історії – чужакам у шинку. О! Це справді смішно. Що ж, мушу вам усе розповісти за порядком. Тож будьте ласкаві вислухати мене. Не знаю чому, але маю до вас трохи довіри.

Я подякував.

– Ну, добре. З чого ж ми почнемо? Карт немає!.. Тож я хочу… але ні… і все-таки… Подумайте лишень… добра птиця ніколи не гидить у своєму гнізді. Це скаже вам кожен селянин. Але я не добра птиця. Я така собі легка птиця, весела птиця! Гей, Мошку, ще пляшку токаю! Я хочу розповісти вам свою історію.

Він підпер голову руками й замислився. Стало тихо. Знову почулася моторошно-сумна пісня варти: то з далекої далечі – наче долинали стогони мерців, то зовсім близько й тихо, мов душа чужинця, що витає серед розпачливих, нестямно-солодких звуків.

– То ви одружені? – спитав я нарешті.

– Так.

– Щасливо?

Він засміявся. Його сміх був невинним, наче сміх дитини, але мене він покорчив, сам не знаю чому.

– Щасливо? – перепитав він. – Що вам сказати? Подумайте на милість Божу. Що таке щастя? Ви маєте маєток?

– Ні.

– Але розумієтеся трохи на господарстві? Та певно ж. Ось бачите, щастя, скажу я вам, не село і не маєток, що належить комусь одному, це наче оренда. Хто хоче влаштуватися в ньому навіки, той прагне внести в нього порядок. Хто угноює землю, хто береже ліс, чи плекає молоду поросль, чи прокладає дорогу, – він немов у розпачі, обхопив голову руками, – той, о Боже, той вдає, ніби піклується про наступне покоління. Оренда ж означає – узяти все цього року, або й нині, тільки не потім, не завтра. Це означає: виснажити до решти поле, вирубати ліс, занехаяти пасовиська, дати дорогам зарости травою. Це означає – коли все висотане до краю, а стодоли й стайні щомиті можуть завалитися, і тік також. Тим краще! І дім! Неперевершено! Неперевершено! Ось той мав насолоду, той тріумфував! Ось і маєте щастя! Веселися, душе! Відкоркували нову пляшку, мій співрозмовник зосереджено налив вино у чарки.

– Що таке щастя? – вигукнув він. – Це віддих. Погляньте! – і він видихнув повітря. – Ось воно! Дивіться! Бачите його? – він простягнув розчепірені пальці. – Де воно тепер? Мить, секунда, на годинку тільки раз ворухнулася стрілка – і нема! Пісня, якої співають там селяни! Чуєте останній тремтливий звук, що він здіймається й лине і пливе в повітрі. Здається, не буде йому кінця й краю. Він відносить нас усе далі й далі, все далі! А потім його поглинає ніч, назавжди. Ось це і є щастя.