Leopold von von Sacher-Masoch - Венера в хутрі

То й справді був вродливий чоловік, він перехилився до неї через шинквас, наче місяць, але кинув на стіл справжні срібняки й зажадав пляшку вина.

– Вийди! – сказав єврей до жінки.

Вона зігнулася ще нижче й пішла із заплющеними очима, наче сновида. А Мошко зашепотів через стіл до мене: «То небезпечний чоловік, небезпечний чоловік», – і похитав своєю обачною голівкою з дрібними масними кучериками над чолом.

Його слова привернули увагу прибульця, він швидко обернувся, побачив мене, підвівся, зірвав із голови свою округлу баранячу шапку й дуже вишукано вибачився. Ми привіталися. Приязність і чоловіколюбність русинів так вкоренилася в їхній мові та звичаях, що годі й намагатися перевершити співрозмовника у витонченій манері вести розмову. Ми ж привіталися ще вишуканіше, ніж це зазвичай буває. Після того, як ми безліч разів запевнили один одного у своїй повній відданості та поприпадали один одному до стіп [6] Українське та польське привітання. , «небезпечний чоловік» сів навпроти мене й попросив дозволу набити люльку. Курили селяни, курив дяк, врешті й піч курила, але він попросив, і я згодився «з чистого милосердя». Він натоптав свою довгу турецьку люльку.

– Ох ці селяни, – сказав він весело. – Але я добрий! Ну, скажіть самі, чи могли б ви прийняти мене з віддалі ста кроків за поляка? [7] Ненависть, яка існує між українцями та поляками, найліпше можуть проілюструвати приказки. Польська: Jak dluho świat światem, polak nie był i nie będzie rusinowi bratem («Як довго існуватиме світ, поляк не був і не буде русинові братом»); українська: «Що лях, то враг».

– Звичайно, ні.

– От бачите, любий брате! – вигукнув він у пориві непогамовної вдячності, – а спробуйте-но поговорити з ними. – Він витягнув із торби кресало, поклав на нього маленький шматочок губки й став викрешувати вогонь.

– А єврей назвав вас небезпечним чоловіком.

– Он як, – чоловік дивився на стіл поперед себе й усміхався. – Мошко гадає – щодо жінок. Бачили, як він відіслав геть свою жінку? Вони швидко спалахують.

Тут спалахнула й губка. Чоловік заклав її у люльку, й невдовзі нас оповили сизі хмари диму. Він скромно потупив очі й тільки посміхнувся.

Я ж, не кваплячись, розглядав його.

Був він, видно з усього, поміщиком: добре вбрання, табакерка багато вишита, поведінка аристократична. З коломийської околиці – в кожному разі з коломийського повіту, бо єврей упізнав його. Русин – про це він одразу ж сказав, та й не такий балакучий, щоби взяти його за поляка. Цей чоловік міг подобатися жінкам. У ньому нічого не було від тієї грубої сили, від тієї неприкритої незграбності, яку в інших народів уважають мужністю, він був наскрізь просякнутий шляхетністю, стрункий і вродливий, однак пругка енергія, непереборна впертість промовляли в кожному його рухові. Каштанове пряме волосся, трохи закучерявлена, коротко підстрижена борода кидали густу тінь на обвітрене аж до засмаги, проте витончене обличчя.

Він уже не був зеленим юнаком, проте мав веселі сині очі хлопчака. Невгасима доброзичливість і любов до людей м’яко прозирала з цього засмаглого обличчя, з темних борозенок, які полишило на ньому життя.

Він підвівся й пройшовся по шинку. Широкі штани, заправлені у зморшкуваті жовті чоботи, попід широким розстібнутим сердаком підперезаним крайкою, на голові – хутряна шапка. Він нагадував тих старих і мудрих бояр, що радили раду з Володимиром і Ярославом, ішли в походи з Ігорем і Романом.

Для жінок він міг таїти небезпеку, тут я євреєві охоче вірю. Він ходив туди й сюди, усміхаючись, а я з цікавістю його розглядав. З’явилася єврейка з вином, поставила пляшку на стіл, а сама знову примостилася за піччю, не зводячи з мого співрозмовника погляду. Мій боярин саме проходив повз стіл, зиркнув на пляшку – і наче чогось чекав.

– Токай, – мовив він весело, – найкращий ерзац гарячої жіночої крові.

Він потер долонею груди. Мені здалося, що й у нього щось лежить на серці.

– У вас, напевно… – я боявся видатись неделікатним, але він сам жваво закінчив речення.

– Побачення? Маєте рацію!

Чоловік примружив очі, випустив із люльки густу хмару диму і кивнув головою.

– Побачення. І що за побачення! Мені щастить на жінок, розумієте? Незвичайно щастить. Пустіть мене в рай до святих жон і непорочних дів, і рай стане… борделем. Хай Бог простить мені цей гріх! Можете мені повірити.

– Охоче вірю.

– От бачите. Знаєте, кажуть: «Те, чого не скажеш своєму найкращому другові та своїй дружині, скажеш чужакові на битій дорозі». Відкоркуй, Мошку, вино й принеси дві чарки, а ви зробіть мені ласку, випийте зі мною токаю та послухайте про мої любовні походеньки, вишукані, незвичайні походеньки, найдивовижніші з усіх любовних походеньок, раритети, скажу я вам, як-от, наприклад, автограф Голіафа, даний філістерові, бо ж срібняки, за які Юда Іскаріот продав свого учителя, – зовсім не рідкість. Я – можете повірити мені на слово – так уже багато побачив по церквах Галичини та по Русі, що направду, то був не такий уже й нездалий гендель. Агов, Мошку!..