Leopold von von Sacher-Masoch - Венера в хутрі

Відтепер батечко Зеньків часто приїжджав на своїй бричці до нас, а мій батько бував у них. Нерідко навідувалося й жіноцтво. Старші перешіптувалися, а досить було з’явитися мені, як Зеньків починав усміхатися, підморгувати мені й простягати чарку.

Миколая… любила мене. Так сердечно! Повірте мені. Принаймні я вірив у це, і наші старі вірили в це.

Так вона стала моєю дружиною.

Батько передав мені господарство. Зеньків подарував доньці ціле село. Весілля справили у Чернівцях. Усі повпивалися, мій батько танцював козачка з мадам Зеньків.

Наступного вечора – всі все ще шукали, наче небіжчики у Судний день, свої частини тіла й не знаходили їх, – я сам запряг шестерик коней, усі шестеро, білі, наче голуби. Блискуче волохате хутро ведмедя, якого я забив, устеляло сидіння, а лапи з позолоченими кігтями звисали аж до підніжок із кожного боку брички; велика голова з іскристими, наче живими, очицями, лежала в ногах. Мої люди – селяни, козаки на конях зі смолоскипами та віхтями в руках. Я беру свою дружину – горностаєве хутро накинуте на плечі – й несу до брички. Мої люди святкують; вона сидить, мов королева, на ведмежій шкурі, поставивши маленькі ніжки на його велику голову.

Моя челядь на конях – довкола нас; так я й увів молоду господиню в наш дім.

Рай кохання – ще одна велика дурниця, про яку можна прочитати в німецьких книжках, а потім сліпе обожнювання дівчини…

– Як писав Шиллер у…

– Ох, прошу вас, я гадаю, ви не збираєтеся декламувати мені пана Шиллера? Змилосердіться, Бога ради…

– Тільки одну строфу, ось пригадайте… Вибачте… «…Злотим паском і серпанком / Диво-з’ява рве навпіл…» – продекламував я невблаганно.

– Мав рацію той пан Шиллер, – мовив мій шляхетний співрозмовник. – Диво-з’ява. Було би диво з див, якби непорочна дівчина стала вершиною творіння, а любов стала б тим прекрасним сліпим почуттям, яке чоловік мусив би мати в душі до тої дівчини. Диво-з’ява розполовинила і мене.

Щойно тоді, як вона стала моєю дружиною, я наважився її любити, а вона – мене. Тоді вона відкинула геть звичаї, умовності, пристойність, геть усе – разом із корсетом і підтяжками для панчіх – скинула на підлогу. Моя любов повнилася її любов’ю і все росла й росла. Наші кохання росли, росли, наче близнята.

Панні Миколаї я цілував руки, своїй дружині – ноги, не раз зубами впивався так, аж вона скрикувала й тручала мене ногою в обличчя.

Тепер я розумів, чому припадають на коліна й моляться перед жінкою з дитям. Але вони з неї зробили непорочну діву, покойову тваринку нашого Господа Бога.

Бачте, дівчина є своєрідною рабою у своєму домі. Батьки нерідко вважають доньку своєю власністю. А от жінка – уже щось зовсім інше, щомиті вона може мене покинути. Чи не так? Вона має таке саме право вибору, як і я. Тому й поставили на вівтар непорочну діву. Яка нісенітниця! А потім кажуть: «О чарівне дитя!». Отаке собі жовтороте курчатко й має бути мені рівнею. Подумайте про це, будьте ласкаві.

Любов чоловіка і жінки – шлюб, але я маю на увазі той шлюб, який освячує природа.

Та й взагалі, що це таке?

Погляньте на це життя. Дивовижна книжка!.. – якусь мить він прислухався до пісні вартових. – …Ця мелодія! Німці мають «Фауста», і в англійців є така книжка. А в нас це знає кожен селянин. Збагнути життя йому допомагає якесь чуття, інтуїція.

Що робить наш народ таким меланхолійним? Рівнина.

Вона розпросторилася, наче море, й хвилюється на вітрі, наче море. Небо поринає в неї, наче в море. Вона мовчазно обгортає людину, мов нескінченність. Чужа, як і природа.

Людині завжди хотілося промовляти до неї і почути відповідь. Як крик болю, виривається пісня з її грудей, і, не знайшовши відзвуку, вмирає, як зітхання.

І людській істоті стає тоді незатишно. Хіба вона не належить рівнині? Хіба не рівнина її створила? Хіба рівнина лиш підкорила її собі? Чи рівнина відштовхнула її від себе?

Мовчить рівнина, не дає відповіді.

З узголів’я могили виростає дерево, на його гіллі щебечуть горобці. Може, це і є відповіддю?

Чоловік приглядається до мурашок, як тягнуться вони вервечками, наладовані личинками, чимчикують туди й сюди по теплому піску. Тут у них свій світ. Метушня на маленькому клаптику простору, невтомна боротьба за… За ніщо. Чоловік почувається покинутим, йому мариться, ніби щомиті він може забути про те, що живе.

Тоді природа промовляє до нього в образі жінки: «Ти моє дитя. Ти боїшся мене, наче смерті, але я тут, і ти тут. Цілуй мене! Я кохаю тебе, ходи, творитимемо разом чудо життя. Якого ти так боїшся. Іди до мене, я кохаю тебе!».