Леся Українка - Лісова пісня. Драматичні поеми. Лірика (збірник)

Мовчання.

Лукаш Як ти тремтиш! Я чую, як береза

стинається i листом шелестить.

Мавка ( вiдхиляється вiд берези )

Ой лихо! Я боюся притулятись,

а так не встою.

Лукаш Притулись до мене.

Я дужий – здержу, ще й обороню.

Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парi. Мiсячне свiтло починає ходити по лiсi, стелеться по галявi i закрадається пiд березу. В лiсi озиваються спiви солов’їнi i всi голоси весняної ночi. Вiтер поривчасто зiтхає. З осяйного туману виходить Русалка i нишком пiдглядає молоду пару.

Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється обличчям до неї i раптом цiлує.

Мавка ( скрикує з болем щастя )

Ох!.. Зiрка в серце впала.

Русалка Ха-ха-ха!

( З смiхом i плеском кидається в озеро. )

Лукаш ( ужахнувшись )

Що се таке?

Мавка Не бiйся, то Русалка.

Ми подруги, – вона нас не зачепить.

Вона свавiльна, любить глузувати,

але менi дарма… Менi дарма

про все на свiтi!

Лукаш То й про мене?

Мавка Нi,

ти сам для мене свiт, милiший, кращий,

нiж той, що досi знала я, а й той

покращав, вiдколи ми поєднались.

Лукаш То ми вже поєднались?

Мавка Ти не чуєш,

як солов’ї весiльним спiвом дзвонять?

Лукаш Я чую… Се вони вже не щебечуть,

не тьохкають, як завжди, а спiвають:

«Цiлуй! цiлуй! цiлуй!»

( Цiлує її довгим, нiжним, тремтячим поцiлунком. )

Я зацiлую

тебе на смерть!

Зривається вихор, бiлий цвiт метелицею в’ється по галявi.

Мавка Нi, я не можу вмерти…

а шкода…

Лукаш Що ти кажеш? Я не хочу!

Навiщо я сказав?!.

Мавка Нi, се так добре –

умерти, як летюча зiрка…

Лукаш Годi!

( Говорить пестячи. )

Не хочу про таке! Не говори!

Не говори нiчого!.. Нi, кажи!

Чудна у тебе мова, але якось

так добре слухати… Що ж ти мовчиш?

Розгнiвалась?

Мавка Я слухаю тебе…

твого кохання…

( Бере в руки голову його, обертає проти мiсяця i пильно дивиться в вiчi. )

Лукаш Нащо так? Аж страшно,

як ти очима в душу зазираєш…

Я так не можу! Говори, жартуй,

питай мене, кажи, що любиш, смiйся…

Мавка У тебе голос чистий, як струмок,

а очi – непрозорi.

Лукаш Може, мiсяць

неясно свiтить.

Мавка Може…

( Схиляється головою йому до серця i замирає. )

Лукаш Ти зомлiла?

Мавка Цить! Хай говорить серце… Невиразно

воно говорить, як весняна нiчка.

Лукаш Чого там прислухатися? Не треба!

Мавка Не треба, кажеш? То не треба, милий!

Не треба, любий! Я не буду, щастя,

не буду прислухатися, хороший!

Я буду пестити, моє кохання!

Ти звик до пестощiв?

Лукаш Я не любився

нi з ким ще зроду. Я того й не знав,

що любощi такi солодкi!

Мавка пристрасно пестить його, вiн скрикує з мукою втiхи.

Мавко!

ти з мене душу виймеш!

Мавка Вийму, вийму!

Вiзьму собi твою спiвочу душу,

а серденько словами зачарую…

Я цiлуватиму вустонька гожi,

щоб загорiлись,

щоб зашарiлись,

наче тi квiтоньки з дикої рожi!

Я буду вабити очi блакитнi,

хай вони грають,

хай вони сяють,

хай розсипають вогнi самоцвiтнi!

( Раптом сплескує руками. )

Та чим же я принаджу любi очi!

Я ж досi не заквiтчана!

Лукаш Дарма!

Ти й без квiток хороша.

Мавка Нi, я хочу

для тебе так заквiтчатися пишно,

як лiсова царiвна!

( Бiжить на другий кiнець галяви, далеко вiд озера, до цвiтучих кущiв. )

Лукаш Почекай!

Я сам тебе заквiтчаю.

( Iде до неї. )

Мавка ( смутно )

Не краснi

квiтки вночi… тепер поснули барви…

Лукаш Тут свiтляки в травi, я назбираю,

вони свiтитимуть у тебе в косах,

то буде наче зоряний вiнок.

( Кладе скiльки свiтлякiв їй на волосся. )

Дай подивлюся… Ой, яка ж хороша!

( Не тямлячись вiд щастя, пориває її в обiйми. )

Я ще набрати мушу. Я вберу

тебе, мов королiвну, в самоцвiти!

( Шукає в травi попiд кущами свiтлякiв. )

Мавка А я калини цвiту наламаю.

Вона не спить, бо соловейко будить.

( Ламає бiлий цвiт i прикрашує собi одежу. )

Русалка ( знов виходить з туману. Шепоче, повернувшись до очеретiв )

Дитинчата-Потерчата,

засвiтiте каганчата!

В очеретах заблимали два бродячi вогники. Далi виходять Потерчата, в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсiм погасаючи. Русалка притуляє їх до себе i шепоче, показуючи в далечiнь на бiлу постать Лукашеву, що мрiє в мороку помiж кущами.

Дивiться, он отой, що там блукає,

такий, як батько ваш, що вас покинув,

що вашу ненечку занапастив.

Йому не треба жити.