Леся Українка - Лісова пісня. Драматичні поеми. Лірика (збірник)

отут у лiсi! Хто ж тобi тут мати,

чи баба, чи вже як у вас зовуть?

Мавка Менi здається часом, що верба,

ота стара, сухенька, то – матуся.

Вона мене на зиму прийняла

i порохном м’якеньким устелила

для мене ложе.

Лукаш Там ти й зимувала?

А що ж ти там робила цiлу зиму?

Мавка Нiчого. Спала. Хто ж зимою робить?

Спить озеро, спить лiс i очерет.

Верба рипiла все: «Засни, засни…»

I снилися менi все бiлi сни:

на срiблi сяли яснi самоцвiти,

стелилися незнанi трави, квiти,

блискучi, бiлi… Тихi, нiжнi зорi

спадали з неба – бiлi, непрозорi –

i клалися в намети… Бiло, чисто

попiд наметами. Ясне намисто

з кришталю грає i ряхтить усюди…

Я спала. Дихали так вiльно груди.

По бiлих снах рожевiї гадки

легенькi гаптували мережки,

i мрiї ткались золото-блакитнi,

спокiйнi, тихi, не такi, як лiтнi…

Лукаш ( заслухавшись )

Як ти говориш…

Мавка Чи тобi так добре?

Лукаш потакує головою.

Твоя сопiлка має кращу мову.

Заграй менi, а я поколишуся.

Мавка сплiтає довге вiття на березi, сiдає в нього i гойдається тихо, мов у колисцi. Лукаш грає соло мелодiї № 6, 7 i 8, прихилившись до дуба, i не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволi озивається тихесенько на голос мелодії № 8, i Лукаш їй приграє вдруге мелодiю № 8. Спiв i гра в унiсон.

Мавка Як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає бiлi груди, серденько виймає!

На голос веснянки вiдкликається зозуля, потiм соловейко, розцвiтає ярiше дика рожа, бiлiє цвiт калини, глiд соромливо рожевiє, навiть чорна безлиста тернина появляє нiжнi квiти.

Мавка, зачарована, тихо колишеться, усмiхається, а в очах якась туга, аж до слiз; Лукаш, завваживши те, перестає грати.

Лукаш Ти плачеш, дiвчино?

Мавка Хiба я плачу?

( Проводить рукою по очах. )

А справдi… Нi-бо! то роса вечiрня.

Заходить сонце… Бач, уже встає

на озерi туман…

Лукаш Та нi, ще рано!

Мавка Ти б не хотiв, щоб день уже скiнчився?

Лукаш хитає головою, що не хотiв би.

Чому?

Лукаш Бо дядько до села покличуть.

Мавка А ти зо мною хочеш бути?

Лукаш киває, потакуючи.

Бачиш,

I ти, немов той ясень, розмовляєш.

Лукаш ( смiючись )

Та треба по-тутешньому навчитись,

бо маю ж тута лiтувати.

Мавка ( радо )

Справдi?

Лукаш Ми взавтра й будуватися почнéмо.

Мавка Курiнь поставите?

Лукаш Нi, може, хижку,

а може, й цiлу хату.

Мавка Ви – як птахи:

клопочетесь, будуєте кубельця,

щоб потiм кинути.

Лукаш Нi, ми будуєм

навiки.

Мавка Як навiки? Ти ж казав,

що тiльки лiтувати будеш тута.

Лукаш ( нiяково )

Та я не знаю… Дядько Лев казали,

що тут менi дадуть ґрунтець i хату,

бо восени хотять мене женити…

Мавка ( з тривогою )

З ким?

Лукаш Я не знаю. Дядько не казали,

а може, ще й не напитали дiвки.

Мавка Хiба ти сам собi не знайдеш пари?

Лукаш ( поглядаючи на неї )

Я, може б, i знайшов, та…

Мавка Що?

Лукаш Нiчого…

( Пограває у сопiлку стиха щось дуже жалiбненьке ( мелодiя № 9 ) , потiм спускає руку з сопiлкою i замислюється. )

Мавка ( помовчавши )

Чи у людей паруються надовго?

Лукаш Та вже ж навiк!

Мавка Се так, як голуби…

Я часом заздрила на їх: так нiжно

вони кохаються… А я не знаю

нiчого нiжного, окрiм берези,

за те ж її й сестрицею взиваю;

але вона занадто вже смутна,

така блiда, похила та журлива, –

я часто плачу, дивлячись на неї.

От вiльхи не люблю – вона шорстка.

Осика все мене чогось лякає;

вона й сама боїться – все тремтить.

Дуби поважнi надто. Дика рожа

задирлива, так само й глiд, i терен.

А ясень, клен i явiр – гордовитi.

Калина так хизується красою,

що байдуже їй до всього на свiтi.

Така, здається, й я була торiк,

але тепер менi чомусь те прикро…

Як добре зважити, то я у лiсi

зовсiм самотня…

( Журливо задумується. )

Лукаш А твоя верба?

Таж ти її матусею назвала.

Мавка Верба?.. Та що ж… в їй добре зимувати,

а лiтом… бач, вона така суха,

i все рипить, все згадує про зиму…

Нi, я таки зовсiм, зовсiм самотня…

Лукаш У лiсi ж не самiї дерева, –

таж тут багато рiзної є сили.

( Трохи ущипливо. )

Вже не прибiднюйся, бо й ми чували

про вашi танцi, жарти та зальоти!

Мавка То все таке, як той раптовий вихор, –

от налетить, закрутить та й покине.

В нас так нема, як у людей, – навiки!

Лукаш ( приступаючи ближче )

А ти б хотiла?..

Раптом чутно голосне гукання дядька Лева.