Леся Українка - Лісова пісня. Драматичні поеми. Лірика (збірник)

Пролог

«Той, що греблі рве».

Потерчата (двоє).

Русалка.

Водяник.

Дія І

Дядько Лев.

Лукаш.

Русалка.

Лісовик.

Мавка.

Перелесник.

Пропасниця (без мови).

Потерчата.

Куць.

Дія ІІ

Мати Лукашева.

Лукаш.

Дядько Лев.

Мавка.

Русалка Польова.

Килина.

Русалка.

«Той, що в скалі сидить».

Перелесник.

Дія ІІІ

Мавка.

Лісовик.

Куць.

Злидні.

Мати Лукашева.

Килина.

Хлопчик.

Лукаш.

Діти Килинині (без мови).

Доля.

Перелесник.

Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп’я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину – то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині.

Містина вся дика, таємнича, але не понура, – повна ніжної, задумливої поліської краси.

Провесна. По узліссі і на галяві зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що от-от має розкритись. На озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду.

В лісі щось загомоніло, струмок зашумував, забринів, і вкупі з його водами з лісу вибіг «Той, що греблі рве» – молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами. Кинувшися з потоку в озеро, він починає кружляти по плесі, хвилюючи його сонну воду; туман розбігається, вода синішає.

«Той, що греблі рве»

З гір на долину

біжу, стрибаю, рину!

Місточки збиваю,

всі гребельки зриваю,

всі гатки, всі запруди,

що загатили люди, –

бо весняна вода,

як воля молода!

( Хвилює воду ще більше, поринає і виринає, мов шукаючи щось у воді. )

Потерчата ( двоє маленьких, бліденьких діток у біленьких сорочечках) виринають з-поміж латаття.

Перше Чого ти тута блудиш?

Друге Чого зо сну нас будиш?

Перше Нас матуся положила

і м’якенько постелила,

бо на ріння, на каміння

настелила баговиння,

і лататтям повкривала,

і тихенько заспівала:

«Люлі-люлі-люлята,

засніть, мої малята!»

Друге Чого ж ти тут шугаєш?

Перше Кого ти тут шукаєш?

«Той, що греблі рве»

Тую Русалку,

що покохав я змалку,

бо водяній царівні

нема на світі рівні!

Збігав я гори,

долини, яри, ізвори, –

милішої коханки

нема від озерянки.

Зіб’ю всю вашу воду,

таки знайду ту вроду!

( Бурно мутить воду. )

Потерчата Ой леле! не нуртуй!

Хатинки не руйнуй!

Печера в нас маленька,

що збудувала ненька.

Убога наша хатка,

бо в нас немає татка…

( Чіпляються йому за руки, благаючи. )

Ми спустимось на дно,

де темно, холодно,

на дні лежить рибалка

над ним сидить Русалка…

«Той, що греблі рве»

Нехай його покине!

Нехай до мене зрине!

Потерчата поринають в озеро.

Виплинь же, мила!!

Русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки – один більший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-під нього спадає серпанок.

Русалка Се ти, мій чарівниченьку?!

«Той, що греблі рве» ( грізно )

Що ти робила?

Русалка ( кидається немов до нього, але пропливає далі, минаючи його )

Я марила всю ніченьку

про тебе, мій паниченьку!

Ронила сльози дрібнії,

збирала в кінви* [1] Тут і далі знаком * позначені слова, тлумачення яких подано в коментарях у кінці книжки. ( Прим. ред. ) срібнії,

без любої розмовоньки

сповнила вщерть коновоньки…

( Сплескує руками, розкриває обійми, знов кидається до нього і знов минає. )

Ось кинь на дно червінця,

поллються через вінця!

( Дзвінко сміється. )

«Той, що греблі рве» ( з’їдливо )

То се й у вас в болоті

кохаються у злоті?

Русалка наближається до нього, він круто відвертається від неї, виром закрутивши воду.

Найкраще для Русалки

сидіти край рибалки,

глядіти неборака

від сома та від рака,