Катерина Кулик
Пригоди француза в Україні
© К. Кулик, 2019
© Є. Вдовиченко, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018
Щоразу, коли я повертаюся до України, хочеться випити. Сьогодні також, я сідаю в Борисполі на автобус «Політ», трясусь до самого вокзалу, заходжу в вареничну «Катюша» і замовляю собі 50 грамів коньяку.
Ніколи не могла подумати, що повернення додому буде відчуватися виходом з зони комфорту. За столом біля мене два дядька голосно сваряться і п’ють пиво, на вулиці мряка.
«Цього року холодне літо», – каже мама по телефону, вітаючи мене вдома. Я вже не пам’ятаю, коли те літо було теплим, але погоджуюсь, що так, наступного року має стати краще. Спостерігаю з вікна вареничної, як працьовитий бомж тягне за собою кравчучку зі сміттям, діловито збирає щось на вокзальній площі і зникає у тумані мряки. Мені холодно, мені лячно, мені сумно. Тіло зігріває несмачний алкоголь, я випила.
Такі панічні припадки трапляються зі мною щоразу після повернення додому. Я очікую тут м’які поля жовто-лимонної кукурудзи, білих капустяних метеликів і пухнасті обійми мами, такі як солодка вата. Натомість я постійно потрапляю на якісь вокзали, де працьовиті бомжі створюють ілюзію зайнятості і старі бабусі з кравчучками просять пожертвувати на котів та собак.
Я знаю, коли початковий екзистенційний шок мине, я почну відчувати заховану в серці любов до дивакуватих насуплених людей, до київських вулиць, до водіїв маршруток і хамовитих продавщиць квитків у касах вокзалу. Ви вже зовсім майже в минулому, хамовиті продавщиці, ми вже всі купуємо квитки онлайн, а вам скоро на пенсію – в’язати шкарпетки, заварювати ромашковий чай і перекваліфіковуватись в консьержок (le concierge).
Хижо наколюю останній вареник з вишнями на виделку, смачно пережовую його і йду геть з вареничної «Катюша». Тепер мені байдуже, що навколо усі намагаються зав’язати мені на руку жовто-блакитну стрічку за десять гривень і продати несвіжий «Київський торт». Я йду як зомбі на голоси мужніх жінок з бізнесу нерухомості з табличками в руках. Вони стоять перед центральним входом вокзалу і повторюють свою робочу мантру, крокуючи туди-сюди: «Квартира-квартира, квартира-комната».
Я винаймаю квартиру-комнату у тьоті Люби, десь на вулиці Урицького, куди ми йдемо швидко і пішки, і провалююсь у варенично-коньячний міцний київський денний сон.
* * *
Будденність, як буддизм – тече своєю річкою, і я в неї не вписуюсь. Друзі працюють на роботах, гуляють з дітьми, вирішують проблеми, платять за воду, електрику та газ. А я втратила роботу і вештаюсь Києвом.
У Тунісі я працювала перекладачем французької у великій та нудній компанії. Ми завжди запізнювались на роботу, потім до півдня пили каву, а далі вже й обід. Нічого не робили, бо роботи було не так і багато, перемивали кісточки начальству, а я нудилася, читала журнал «Економіст» і дивилася «TED Тalks».
Робота була не дуже, але жити в Тунісі мені подобалось – там яскраві африканські ринки приваблювали туристів, там стиралася межа між реальністю та казкою, коли вечірні зорі виходили над містом. Там у готельних басейнах і біля моря можна було слухати шурхіт природи – дихання землі. Вдих – і хвиля потекла на тебе, розширилась, видих – хвилю засмоктує в себе море – земля звузилась.
Так би і жила в Тунісі, але начальник одного дня притиснувся до мене в ліфті і почав бажати сексу. Я ляснула його по щоці, а назавтра мене звільнили. І не така вже я сексуальна, щоб мене звільняти, хоча груди в мене, звичайно, великі. Я думала подати на нього в суд за sexual harassment, а потім плюнула на ту нудну роботу, і поїхала додому їсти черешні на зароблені у французів гроші.
Жінки, якщо об вас хтось треться в ліфті, ніколи не придумуйте, що вам здалося. Бийте нахабу підбором в яйця і заявляйте про це на весь світ. Ми народилися жінками, щоб квітнути і сяяти, і жодні нахаби не мають права тертися об нас, навіть якби ми й голі ходили.
Київ після сну в квартирі-комнаті трохи хижий, колеться холодним вітром і насупився – скоро з-за холодно-пурпурових хмар стемніє, вечір накриє своєю ковдрою Київ і ввімкнуться ліхтарі.
Коли ввімкнуться ліхтарі, страшний соцреалістичний будинок навпроти Опери провалиться у темряву і буде видно лише красиву будівлю Опери. Я сиджу в кафе під соцреалістичним будинком, п’ю гарячий чай «полуниця з вершками» і дивлюся на красиву будівлю навпроти. Мені хочеться сьогодні танцювати балет. Хочеться пити солодке одеське шампанське, щоб, наче зорі, бульбашки тріскалися у роті, і танцювати.
Читать дальше