Катерина Кулик - Лаовай

Скільки років ви очікуєте прожити? Якщо ви жінка і матимете середню тривалість життя, проживете 75 років. 75 років це 900 місяців, 75 років – це приблизно 27 393 дні. Мені 24, я вже прожила 8766 днів, тобто, якщо я помру в 75, мені залишилось всього 18 627 днів. Я вже не кажу про чоловіків, у тих середня тривалість життя – 64 роки. Так мало днів, а я сьогодні провела весь день, миючи квартиру. У мене залишилось всього 18 627 шансів побачити щось неймовірне, відчути щось яскраве, а я сиджу на підлозі і збираю скло від пивної пляшки після вчорашньої вечірки.

На вулиці вже темно, але мої груди стискаються бажанням зробити щось приємне. Я чекала на захід сонця, а тепер їду кататись на велосипеді тихим холодним жовтневим містом. На перехресті зі мною здоровається Тьотя. Тьотя – це така жіночка, яка продає смажену картоплю на вулиці. Вона має свій невідомо ким змонтований пристрій, припаяний до велосипеду, із прикрученим газовим балоном, куди можна поставити сковорідку, і на старій, бозна-звідки купленій олії, смажити картоплю. Коли картопля готова, Тьотя висипає її в малий металічний тазик і ретельно змішує з сіллю, глутаматом моносодіуму, чилі, сичуанським перцем, часником, кетчупом, кунжутною олією та м’ятою.

Мені це нагадує процес замішування їжі для свиней і дитинство, коли я спостерігала за бабусею, яка щодня мусила їх годувати. Пам’ятаю, як я потайки їла в сараї свинячу картоплю – мілку та кругленьку, бо вона була смачнішою за зварену вдома для людей. Тьотя, мабуть, теж поділяє мої погляди, бо смажить виключно малу кругленьку картоплю і тільки для людей, ну або для того, хто заплатить три юані.

Я люблю жити в Китаї, тому що Китай пахне інакше. Я живу в 3000 кілометрах від Пекіна, але і тут той самий запах на вулицях. Тільки у Пекіні Тьотя вже смажить не картоплю, а млинчики, але схема та сама. Цей гамір, хаотичний рух, при якому вірогідність твого ока бути виколотим під час дощу парасолею не може бути розрахована теорією ймовірності, тому що тут не працюють жодні теорії. Я люблю запах китайських цигарок і щирі посмішки на обличчях людей. Кажуть, китайці бояться «втратити лице» (тобто гідність) і тому ніколи не показують негативних емоцій, завжди контролюючи себе. Я не знаю, як там в звичайних ситуаціях, але коли вони бачать мене, то стовідсотково щиро і з цікавістю посміхаються, адже я «лаовай» – іноземка. І вони завжди порівнюють мою шкіру зі своєю та кажуть «Ти така біленька», навіть якщо я щойно повернулась з тропічних островів і моя шкіра на три тони темніша за їхню. Вони часто засліплені, не бачать правди, але в них видно таке дитяче і безпосереднє розуміння світу, до якого нам ще далеко. Китайці, де ви? Усі, крім Тьоті і ще кількох тьоть, сплять вдома. Завтра новий день і нова боротьба за існування.

А я далі їду вулицею.

Я думаю про свою подругу, Вейвей, яку місяць тому покинув її хлопець. Той шотландець багато пив, багато спав і так мало часу з нею проводив, та й той час, між нами, був не дуже якісним, а вона все плаче і плаче. Я ж казала, що китайці, вони як діти. У своєму прагненні злитися в одне ціле з колективом вони не бачать кінця, і тому, коли в тебе з’явиться друг китаєць, не дивуйся, якщо він дзвонитиме тобі по десять разів на день. Ти підписався на дружбу, нічого вже не поробиш.

Одного разу я познайомилась з хлопцем у метро в Пекіні, він виявився таким приємним, що віз мене годину в непотрібний йому напрямок аж до моєї станції, не зважаючи на те, що я добре знала дорогу. Я розглядала його як спосіб попрактикувати мову і дала йому свій номер. Я взагалі завжди даю всім свій номер, а вже потім, коли починають дзвонити, вирішую пов’язані з цим проблеми. Якщо вам буде нудно в Куньміні, заходьте до Куньмінського педуніверситету, я, скоріш за все, там сидітиму на траві і питиму каву. І, скоріш за все, дам вам свій номер.

Я чомусь сподівалась, що той ввічливий хлопець з метро ніколи не подзвонить, але він не лише телефонував щодня, але й, коли я прикидалася, що не чула, писав мені смс з нагадуванням про те, щоб я вдягалась тепліше, бо на вулиці холодно. Після чергового повернення з України і його чергового дзвінка я попросила свого друга китайця, аби він відповів і сказав, що то його номер, і дзвінки припинилися! Ура, думала я. Але ні, нещодавно він знайшов мене у месенджері wechat, де я мала необачність залишити контактом свій номер телефону. Мабуть, тепер я позбудусь його, тільки коли помру. Я помиратиму і думатиму: «Класно, що той хлопець з метро до мене більше ніколи не додзвониться, сподіваюсь, звичайно».