Катерина Кулик - Лаовай

До речі, із взуттям теж цікава історія трапилася – тут усі маленького зросту, і найбільший жіночий розмір взуття, наявний у продажу, 38-й. Тільки мій український 38 трохи більший за місцевий, тому я, оббігавши усі базари та магазини, мусила просити маму прислати мені чоботи з дому. Воно й не дивно, що моя знайома, яка вийшла заміж за китайця і має 41 розмір взуття, возить усі чоботи виключно з України.

Один хлопець порадив мені відкрити завод, що виробляв би взуття великого розміру для іноземців, і стати його менеджером. А інший, коли я була в Таїланді, сказав мені купити туфлі на обцасах у магазині для ледібоїв, на мою слонячу ногу. (Ladyboy – це дуже поширене явище у Таїланді, коли чоловік змінює стать на жіночу. Ноги від цього, очевидно, не зменшуються.)

Повертаючись до теми паління травки, згадала, що у людини, яка палить, кажуть, виробляється у мізках тетрагідроканнабіол (ТГК), і мізки починають повільно працювати. Тим не менш, один з найерудованіших чоловіків, яких я зустрічала, курив на момент нашого знайомства уже протягом двадцяти років. І таких прикладів я можу навести не один.

Тим паче, порівнюючи мирних обкурків з нашими українськими агресивними алкоголіками, я завжди виберу, щоб мене оточували перші. І взагалі, якби марихуану вже нарешті легалізували, то можна було б додавати її у йогурти, і реклама зі словами «І нехай весь світ зачекає» нарешті могла б набути змісту.

Сама я нечасто палю травку. Я насправді дуже лінива – не готую, щоб потім не мити посуд, не фарбую вранці очей, щоб ввечері не змивати косметику, і нечасто палю марихуану, бо мені після неї хочеться їсти і я втомлююсь рухати щелепами. Але, як на мене, краще б люди палили, аніж голосно одне на одного кричали, одне одним маніпулювали чи одне в одного стріляли. Накрутити б «косяків» для всієї Генеральної асамблеї ООН, для Ради Європи, ОБСЄ, Міжнародного валютного фонду, а головне – російському уряду, ото б пацани посідали тихенько і швидко за все домовились, і світ би засвітився вселеньскою любов’ю та миром, як було колись в шістдесяті в обмежених колах «дітей-квітів».

Приходжу, наприклад, до друзів музикантів додому, а вони, виявляється, і не ходили сьогодні нікуди, весь день палили і дивились мультики. Ви скажете – це непродуктивно, а я скажу – краще непродуктивно, ніж деструктивно. Бо за завісою споживчих інтересів, зростання економіки, зброї, війни, аптек і салонів краси люди забули про вміння насолоджуватись життям і про своє першочергове призначення – кохати і бути коханими, допомагати і просити про допомогу.

Зазвичай, коли хтось починає вживати наркотики, то це все починається з трави і далі йде в бік посилення ефекту – галюциногени там різні і бозна-що.

Вперше я дізналась про наркоманів, коли мені у віці чотирьох років сказали, що батьки моєї трирічної подруги Ліди – наркомани. І що вони варять вдома макове молочко (о Господи, навіщо?) і вколюють його собі в судини. Батьки про Ліду не дбають, відпускають її гуляти допізна, не змушують їсти, дозволяють одягати те, що хоче. Мені тоді Лідина доля тільки снилась. Але в пам’яті закарбувалось так: бути наркоманом – це погано, наркотики ніколи не вживати, якщо я стану наркоманкою, або батьки мої стануть наркоманами, ніхто зі мною не дружитиме.

Потім я зустріла Дерека. Як говорив Шеф з мого улюбленого серіалу: «Діти, для алкоголю та наркотиків є свій час, і цей час настане в коледжі». А ми наївно думали, що американці там у коледжах вчаться, праці різні пишуть, грають в американський футбол, вступають в братства та сестринства. Та у них навіть свято паління трави є – двадцяте квітня. Це чи тому, що у копів таємна цифра 420 означала «увага, травка», чи тому, що всі збиралися після пар о 16.20 покурити. Незалежно від причини, 20 квітня стало культовим святом. Як от у нас восьме березня чи в Китаї день утворення КНР.

З Дереком я спілкувалась рівно день, але цей день закарбувався в моїй пам’яті. У школі Дерек та його друг вирішили бути крутішими за інших і перепробувати всі наркотичні та психотропні речовини ще до коледжу. Вони постановили собі один рік для вживання, а після цього року будь-яке вживання будь-чого такого собі більше не дозволили. Коли вони прийшли на перший курс коледжу, то всім казали: «Що це? А, та ні, дякую, я це вже пробував».

Колись у парку Шевченка проводили чудову акцію «Жива книга». Можна було поспілкуватися з цікавими особистостями, взяти їх у «бібліотеці» на півгодини чи годину, як людину-книгу. Я хотіла зустрітися з лесбійкою з Йорданії, та вона виявилась зайнятою, і я вибрала одеського єврея, що в Києві робив шаурму. Але дівчинка-організаторка тихенько мовила: «Візьміть наркомана, з ним ще ніхто сьогодні не говорив». Довелось брати наркомана. Ми послухали його історію, про те як він почав вживати, як виніс і продав все з дому, як заразився на ВІЛ-інфекцію, як став частиною групи анонімних наркоманів і там познайомився зі своєю теперішньою дівчиною, теж хворою на СНІД… Аж тут прибігла ця пристрасна товста тітка (теперішня дівчина) і принесла йому шматок торта з сусіднього столу. В її очах було стільки любові, скільки я ніколи не бачила в очах мами до тата. Я тоді заплакала.