Катерина Кулик - Лаовай

Вона повідомила мені, що тоді в цій чистоті природної гармонії вона зрозуміла, що любить робити найбільше. «Я люблю пекти тістечка, – сказала вона. – Відкрию пекарню, як повернемось до Куньміна. Навіть не знаю, чому я так довго затягувала з цим, але зараз, тут, у магічному лісі, я відчуваю, що настав час пекти для людей».

В той момент і ще довго після того я не знала і, може, не усвідомлювала, що втратила подругу. Після цього такого простого, здавалося б, повідомлення Вейвей пекла і продавала тістечка цілий рік, поки бізнес її не став на ноги. Я ловила її ночами біля заднього входу в пекарню для того, аби разом помовчати під місяцем десять хвилин, як і у той магічний вечір в горах.

– Якби у тебе було одне останнє бажання, – запитала вона, – що б ти хотіла?

В той момент я хотіла тірамісу, або біг-мак меню, або велику тарілку уйгурських жарених макаронів. Їсти, точно.

– А я б хотіла свою кицьку, яка померла, коли мені було десять, вона зі всієї родини єдина мене любила, – сказала з сумом у голосі Вейвей.

Мені стало соромно за своє перше бажання. Воно було з самого низу піраміди потреб Маслоу, і я картала себе за те, що так і не піднялась на щабель вище. Чого б я насправді хотіла? Я не знала, і це лякало мене.

На ранок я прокинулась від того, що мої ноги були цілковито мокрими, Вейвей хропіла у теплому спальнику, їй було комфортно. Після того, як наш намет перестали атакувати птахи, десь біля другої ночі почалась злива. Коли вона крапала на стінку намету, а я торкалася її своєю головою, краплі передавались мені на голову від намету, і я тішилась. Було свіжо в голову і хотілось думати, але я все одно засинала. О шостій я вже не могла заснути, ноги замерзли, і я почала читати Хемінґвея. Він мені, чесно кажучи, не дуже подобається, але тільки Вейвей додумалась взяти з собою в гори книжку. Я ж взяла з собою фотоапарат без карти пам’яті і з розрядженим акумулятором.

Хемінґвея надовго не вистачило, і о сьомій ранку я вирішила запалити цигарку. Розкривши замок-двері намета, я затягувалась і видихала дим назовні, на середині цигарка вся змокла і перестала горіти. Ви колись бачили рекламу кави «Якобс», де аромат розпливається по квартирі і будить усіх? Аромоксамит моєї цигарки розбудив Вейвей, і вона вирішила, що нам пора йти. Ми були на висоті 3000 метрів, збираючи рюкзак під зливою, я відчувала, як в мене дубіли пальці, і треба було закрити один важливий замок, аби починати спуск.

Ми склали рюкзаки, спальники та намет докупи, тільки от не знайшли чохла від намета і подались донизу. Пам’ятаєте, як ми піднімались стежкою, яка, скоріш за все, в іншому житті була річкою? Цією ж стежкою ми тепер спускались. На вулиці було близько п’яти градусів, але я не зважала на свої мокрі ноги, на мокру кофту і задубілі руки, я бачила жовті дерева перед нами з краплинами прозорого намиста на листі, і мені ставало так соромно за свої звичайні думки і за свої холодні ноги. Так хотілося, аби прозоре намисто завжди крапало на жовте листя, а ми завжди були свідками цього єднання. Я вже давно, ще в Карпатах, помітила це мальовниче злиття природи з природою, якого нам, людям, вчитись і недовчитись, і в якому полягає головна таємниця краси та недоторканності наших гір. Кожну крапельку, яка падала мені на носа, я сприймала як дар божий.

Вейвей вже зовсім перестала плакати та кривитись, вона, вся мокра, йшла поруч. Ми дійшли до незвичної краси галявини, яка в цей дощовий день була вкрита великими коричневими грибами, і, здавалось, сонце виступало над ними. Я полюбила одразу ті гриби, навіть неїстівні, вони голосно кричали до мене: «Обернись, оглянись, ти ніколи не побачиш такої краси більше ніде у світі». Я була дурна і йшла поміж грибів, незважаючи на їх красу, намагаючись знайти теплий притулок на долі.

Це місце було досить туристичним, але зі зливою зникли і туристи. Воно стало загадковим, як у китайському кіно про кунгфу, де головні герої стрибають з бамбука на бамбук і борються на ньому. Я була зачарована. Руки замерзли, ноги заніміли, але я, крок за кроком, вмикала фантазію і вимикала справжній світ. Я відчувала близькість смерті з її фізичною неприємністю та повну її красу, в якій вона залишала тебе наодинці із соснами. Вейвей почала кричати та тішитись. Нарешті! Ми знайшли сходи. І ми почали спускатись до містечка Далі, де планували зупинитись.

Я не могла зігнути-розігнути пальців рук, але відчувала себе врятованою. Тоді я ще не знала, що перед нами – три кілометри сходів. Коли ти не знаєш, на якій відстані щось знаходиться від тебе, ти просто робиш маленькі зусилля. Ну ось, ще трошки, і я досягну мети. І ти її досягаєш. Коли ж на початку шляху ти дізнає5шся, що пункт призначення знаходиться на відстані 45-ти кілометрів, ти просто вирішуєш туди не йти. Можливо, тому всесвіт не відкриває нам усіх планів одразу? Може, тому ми повинні якийсь час іти навпомацки, щоб на півшляху зрозуміти, що нам потрібно?