Катерина Кулик - Лаовай

Я думала про Україну, про те, як хочеться усім людям показати цю красу, хочеться, щоб у наших Карпатах теж продавали шалики і робили пиріжки з м’ясом та кабачками для іноземних туристів, і хочеться знайти своє місце у своїй країні.

Я працювала викладачем англійської, так роблять багато іноземців в Китаї. Я ще не знала, чого точно хотіла від життя, але була впевнена, що коли я відкрию цю таємницю, на мене попереду чекає магічна подорож. Я посміхалась і згадувала минуле.

«Ну ми з тобою, подруга, наклюкались об 11 ранку», – сказала я їй. «Це нічого, – відповіла Вейвей, – завтра буде новий день з новими клопотами, а поки в нас немає клопотів, робімо те, що нам подобається. Коли ми з тобою ще поїдемо в Далі? Коли ми ще переживемо такий холод і таку красу?»

Колись я стояла на одному з київських балконів, і хтось не дуже близький, але важливий, сказав мені: «Я завжди думаю про тебе, коли йдеться про простоту рішень». Сама я не знала, що так просто все вирішую, і вимагала від себе бути простішою. Виявляється, ми можемо простішати до нескінченності, аж поки в нашому житті нами не сприйматиметься жодних проблем і буде одна суцільна насолода. Я подивилась на Вейвей, яка з насолодою плела сережки і думала про власні булочки з власної пекарні, і почала ще більше поважати її простоту рішень.

До нашого міста приїздить багато іноземних прошмандовців. Тут, порівняно з іншими містами Китаю, доволі чисте повітря, доволі дешевий рівень життя, та й загалом – темп життя повільніший, дні проходять безтурботно. Крім того, у жовтні по всій провінції Юньнань можна збирати безкоштовний урожай марихуани. Одна моя знайома швейцарка після тривалого вивчення китайської мови, повертаючись додому в червні, пообіцяла приїхати в жовтні допомагати нам збирати врожай. Але я її уже роки два не бачила.

Деякі люди спеціально винаймають квартири з терасами на даху, не лише для засмагання на сонці та кухля пива в сутінках, але й для вирощування травки, щоб не треба було далеко ходити за врожаєм. Я, до речі, дивилась один документальний фільм про чотири рослини, що найбільше вплинули на життя людей, – яблуко, тюльпан, картопля і марихуана. Там так прямо і сказано – рослини нами маніпулюють, а ми й не помічаємо.

Виявляється, каннабіс дуже важко вирощувати, ця рослинка потребує особливого мікроклімату, велику кількість сонячного світла, збільшену увагу до себе. Ті, в кого я бачила її на даху, навіть голову рідко миють, а іноді забувають поїсти. Але вони настільки загіпнотизовані каннабісом, що здатні щоденно і вчасно приділяти йому достатньо уваги.

Це як мій однокласник Вася, якого мама завжди змушувала робити уроки, а Вася до ночі просиджував за комп’ютером і приносив додому одні двійки. Васін тато казав: «Ліда, не лізь до нього, якщо йому буде надо, він зробе». Та мама Васі не здавалась і, використовуючи свої зв’язки через місце роботи – пенсійний фонд, – допомогла хлопцю вступити до Політехнічного університету. І тут той як почав інтенсивно вчитися, що всі родичі перелякалися – «підмінили нашого Васіньку, шось тут не то». А Васі просто подобалось, він потім поїхав після університету до Каліфорнії і працює там на компанію Apple. На зустрічі з випускниками виглядав хоч і гладким, але найщасливішим. Кому шо надо, то той і робе.

Вася став програмістом, а морський біолог з Нової Зеландії вирощує траву на даху в Куньміні. Тільки ось питання, якщо вона така вибаглива, то чому росте біля кожної стежки і на кожній горі нашої провінції? Чи не через те, що тут просто рай на землі? Навіть сама назва – Юньнань: «юнь» означає хмари, а «нань» – південь, тобто ми живемо «на південь від хмар». Хоча тут я б теж могла посперечатися.

Коли я вперше їхала жити до Куньміна, дізналася, що це місто в Китаї славиться титулом «Міста Вічної Весни», тому до валізи поскладала самі лише сукні та босоніжки. Прочитала, що тут сонячних днів у році цілих триста, але на мою невдачу весь місяць вересень лили дощі. За моїми підрахунками у кінці жовтня мало настати сонце на дев’ять місяців, але цього не сталося, і довелося купувати пальта та чоботи. Тому в погані дні, коли дощ і холод, я всім нагадую – ніякий це не південь від хмар, ми живемо прямо під самісінькими хмарами.