Катерина Кулик - Пригоди француза в Україні

Родріго виріс біля моря на Кубі. Коли він був маленьким, завжди рибалив на обід, і його родина щодня їла рибу. Він ненавидить рибу і ніколи її не їсть. Я його розумію, я так переїла курей в дитинстві, коли у бабусі їх було багато, а всього іншого, крім цукру, був дефіцит. Родріго розповідає про кубинські танці, про те, як вони всі разом збираються на пляжі і танцюють до ранку, про дешеві банани, старі автомобілі та всі стереотипи туристів про Кубу.

Родріго приїхав до Києва по роботі, він зараз чимось торгує і живе у великій квартирі в Гавані. Підлога його квартири з мармуру, а сигари він курить тільки експортні. Чим він торгує – не признається, мабуть, чимсь не дуже легальним. Я вдячна Родрігові за те, що він ніжно береже мене від непотрібних мені таємниць і не розказує про свій бізнес. Йому самотньо в Києві, і я його розумію. Мої друзі усі ходять на роботи і платять за газ, електрику та воду, а я вештаюсь Києвом.

У барчику далі грає музика, мені стає тепло і затишно і вже не нудить від диму сигари, а просто хочеться фруктів та потонути у ночі. Замовляємо тарелю з фруктами – ананаси і банани. Я сама не помічаю, як засинаю на плечі у Родріго.

Перший київський вечір закінчується теплом Родрігового таксі та тьоті Любиної квартири-комнати. Я відчиняю навстіж балкон і міцно закутуюсь в ковдру, і вже не страшно тут бути і не хочеться випити, тільки в маршрутку сідати теж не хочеться, ніколи-ніколи.

З Києва я їду додому, у Вінницю. Стара електричка третього класу – смердючий досвід з дитинства, але на неї гарантовано є місця. Тут я п’ю каву, куплену на вокзалі, і заїдаю пиріжками. Ліси і поля несуться повз мене як довгі фотошпалери, що ніколи не закінчуються. Тільки справжні ліси такі живі та свіжі, що їх хочеться лизнути язиком, як холодне морозиво. Я хочу нажати на стоп-кран, вибігти в ліс і дихати його, поки мене не посадять назад в смердючу електричку і не змусять платити штраф. Так і їду, споглядаючи.

Мама з татом на все літо поїдуть до бабусі в Росію, а я з сусідкою тьотьою Нілою буду дивитися за алоями і поливати кактуси. Мене така ситуація влаштовує – безкоштовне житло і невибагливі рослини.

Вінниця цвіте і пахне, з Південного Бугу б’ють кольорові фонтани, на мосту висять зелені кадки з рожевими квітами і всюди продають льодяники та солодку вату.

Я гуляю місцями дитинства і зустрічаю однокласницю Олю.

Оля тепер працює на фірмі, яка торгує йогуртами, і її французькі партнери шукають перекладача. Потрібно доставити старого українського дядька в Париж, провести з ними переговори і отримати за це гроші. Я на все згодна, бо мені якраз потрібна робота.

З вдячністю згадую пам’ятник коту біля Золотих воріт – дякую котику за роботу, зараз би мені ще пригод. Пригод мені, пухнастих, як та солодка вата, що продають біля фонтану. Скажених, як вогонь великого вогнища, щоб танці не закінчувались, а сонце не заходило, щоб вся дорога до пригод була прикрашена полуницями.

Оля купує мені квитки Київ – Париж, а я прошу залишитися на кілька днів довше за дядька Василя. Я вже років п’ять не була в цьому магічному місті і хочу позагравати з Парижем кілька днів.

Сьогодні п’ятниця, а в понеділок ввечері у нас літак. Що б такого зробити у Вінниці на вихідних? Ми зустрічаємось з давнім другом Петром і йдемо гуляти біля Південного Бугу. Люда, наша однокласниця, поїхала жити в Дубай, вийшла заміж і вдягла паранджу, а Вітя зараз працює в міськраді. А ми з Петром удвох безробітні і палимо вогнище біля Бугу. Петро недавно впав з дерева і зламав ногу, йому треба багато гуляти, щоб її розробляти, ось ми й гуляємо.

У Вінниці всі палять цигарки. Це таке загальноприйняте культурне явище. Мені це нагадує Францію 60-х, коли палили і в літаках, і в університетах. Що ж такого в цигарках? Чи вони просто заповнюють пустку? Чи це альтернатива солодощів? Чи люди не знають, що можна малювати і танцювати, щоб заповнити пустку та самовиразитись?

Петро теж палить, і вітер повільно здуває дим мені на шалика. Ми говоримо про дружбу. Після того, як він зламав ногу, Петра кинула дівчина, бо його часто навідувала подруга і приносила йому фрукти. Чи існує справжня чоловічо-жіноча дружба? Чи це тільки міф для наївних людей? Чи це тільки дружба між братом та сестрою? Навіть якщо так, то у нас з Петром тоді точно братньо-сестринські стосунки.

Петро розповідає про водоспад Шипіт, що в Карпатах. Він їздив туди минулого року на щорічне зібрання хіпі в день Івана Купала.