Катерина Кулик - Пригоди француза в Україні

А я минулого року сохла від спраги в туніському офісі. Був Рамадан, іноземці підтримували місцевих і тишком бігали пити воду в туалеті. А я вирішила спробувати Рамадан з другом Мухамедом. Рамадан – це священний місяць у мусульман, в який заведено не їсти і не пити від сходу до заходу сонця і при цьому дотримуватися усіх мусульманських моральних норм. Спробуй дотримайся тих норм, якщо тобі сказали робити переклад нудного документу на 200 сторінок, а в горлі пересохло і в шлунку булькає.

Ми з Мухамедом весь день втомлено працювали і точили ляси, тільки цього місяця вже без кави. Ми намагалися гарно поводитися, нікого не ображати, Мухамед читав свою молитву, я – свою, християнську. Ми жили поруч і разом обідали після заходу сонця.

За день спрага настільки набирала обертів, що ввечері ми збиралися в когось вдома, щоб просто разом випити води. Ми сиділи за столом, прикрашеним гарною скатертиною, з квітами, дивилися одне на одного і пили воду. Щовечора я випивала близько двох літрів води, потім обідала і випивала ще. Щоранку я прокидалася о четвертій, щоб посидіти в темряві і напитися води. Я багато злилася і намагалася трансформувати енергію зла в енергію добра – дарувала співробітницям квіти, писала гарні записочки на холодильник, на кшталт «Сьогодні буде хороший день», і посміхалася своєму хамовитому начальнику, який мене нещодавно звільнив.

Одного разу під час Рамадану я сиділа за робочим столом і писала листа електронною поштою, коли перед очима затуманилось і попливло і я перенеслась у магічний світ блискіток та метеликів.

Коли метелики пропливли у мене перед очима, я побачила водоспад з чистою темно-синьою водою, яка била по каменях. Мені так хотілося зайти до того водоспаду, щоб вода лилася всюди на мене, щоб пити воду крізь шкіру, всотувати вологу і охолоджуватися. Я заклякла і стояла перед водоспадом, протягнувши руки до нього, аби тільки напитися з долоней, але навіть підійти до нього не могла. Раптом водоспад вибухнув яскравим світлом, яке розпливлося на всі боки, і перед очима потемніло.

Так трапилась моя перша галюцинація. Я прокинулась від того, що на мене лилася холодна вода – це Мухамед прибіг мене рятувати. Він лив на мене воду з великого глечика, щоб я прокинулась, а потім змусив випити ще склянку води. Того дня я ганебно закінчила свій Рамадан на два тижні раніше і стала меньше зависати з Мухамедом.

У той самий час, як я знепритомніла в Тунісі, Петро теж помирав від спраги, але від перенасичення організму алкоголем. Хлопці вирішили поїхати на Шипіт на два тижні раніше і, за не наявністю інших людей та сильних наркотиків, вони пили щодня горілку з місцевого магазину.

Так пили, що вранці прокидалися висушені, як грушки для узвару, і варили весь день чаї з місцевого чебрецю, що ріс отак під ногами. Крім того, що вони попідсушувалися та схудли, вони також поїли смачної карпатської картоплі, печеної на багатті, скупалися голяка у водоспаді, наїлися по вуха чорниць, пограли на гітарах, запалили величезне багаття і приїхали додому досить-таки відпочившими.

Петро навіз додому чебрецю і зовсім перестав пити горілку після Шипоту, тільки трав’яні чаї. А ось недавно перший раз за рік напився на весіллі і зламав ногу – що тут поробиш, Боженька тобі всіми знаками показує, Петрику, що пити більше не треба.

Після нашої розмови Шипіт мене зацікавив, і навіть здалося, що крім алкоголю та наркоманів, я зможу знайти там пригоди і природню красу. Допалюємо вогнище, заливаємо його південно бузкою водою і кульгаємо додому. Петро кульгає в прямому сенсі слова.

Вінницькі будні звільненої з роботи туніської гастарбайтерки тягнуться вільно і невимушено – спілкуюсь з мамою, поки та не чкурнула до Росії, ходжу на каву з друзями, щодня купую та з’їдаю кілограми черешень, вишень та полуниць.

Жити в Україні у червні – особливо смачно, з-під землі світиться сонцем соковита трава, скоро почнуть родити перші огірочки з пупиришками, жовті та червоні черешні стоять у малому тазі на кухні і просять – ставай сироїдом, кидай сало і їж тільки черешні та полуниці.

Я так і роблю, а заодно купую легесеньку ситцеву сукню на виставці у кінотеатрі (так, у нас у кінотеатрі Коцюбинського проходять виставки одягу), купую собі житомирських шкарпеток і готуюсь до поїздки в Париж. Мама з татом їдуть на день раніше, а мені виїздити завтра – в понеділок. Старий дядько Василь чекатиме на мене на вокзалі, а поки що я вип’ю чаю з Петрового чебреця, поїм булку з маслом і лягатиму спати.