Генріх Гофман - Літак підбито над ціллю

— Так от, у мовчанку гратися нам немає коли, — владним тоном сказав капітан. — Час воєнний. Не говоритимеш правди — розстріляємо, та й годі. — Він очікувально глянув на Карлова. — Тут один теж пручався, казки розповідав. Таке з себе ягня вдавав, що я навіть повірив йому — відпустити хотів. Та, спасибі, місцеві жителі допомогли, впізнали зрадника. Мало самі не кінчили з ним ще до суду. Отож не зволікай час. У мене й крім тебе справ по саму зав’язку.

— Та ви просто не хочете розібратися. Подивіться хоч на посвідку. На ній не моя фотокартка.

Капітан неохоче розгорнув посвідку поліцая.

— Так… — знову спроквола сказав він. — Фотокартка, здається, справді не ваша.

В кімнату вбіг захеканий лейтенант.

— Товаришу капітан! — заквапився він. — Там генерал приїхав, дає прочухана нашому хазяїнові. Каже: «Чому не просуваєтесь уперед? Інші полки воюють, тільки ваш, каже, м’яко спати любить». От «наш» і наказав негайно зніматися звідси. А командир дивізії сидить у штабі, каже: «Подивлюся, в який час ви вкладетеся».

Капітан підвівся з-за столу.

— Товаришу Дмитрієв, — звернувся він до лейтенанта. — Знаєте, де тюрма розміщена? Це в тій станиці, через яку ми вчора проходили.

— Звичайно, знаю.

— Так от! Забирайте цього типа, — капітан глянув на Карлова, — ось його документи. Нехай там тиловики з ним розбираються, а нам ніколи, воювати треба. Зараз я напишу папірця, і ви відвезете поліцая туди на моїй машині.

— Єсть!

— Я прошу доповісти про мене генералові, — твердо сказав Карлов.

Капітан підвів голову.

— Немає потреби. Генерал теж накаже відправити вас у тил для з’ясування особи.

З шуму моторів, які заводились на вулиці, з криків і гомону Георгій зрозумів: частина рушила.

Він не знав, що ще вчора війська фронту розпочали навальний кидок вперед, і в цьому рухливому клубку по всіх проводах передавалися бойові накази, розпорядженя і донесення.

Розлючений, але безсилий довести свою правоту, Георгій хотів сам подзвонити в штаб повітряної армії… та згадав, що не знає позивних. Апатія, цілковита байдужість і втома охопили його. Він зрозумів, що даремно далі переконувати капітана.

— Візьміть, тут усе написано, — подав капітан папірця лейтенантові. — А з вами в тилу розберуться, — заспокоїв він Карлова.

Вони тряслися на старій заїждженій емці. їхали мовчки. Назустріч їм рухалися на фронт піхотні частини, тягачі з гарматами, котилися машини, навантажені ящиками з боєприпасами, йшли танки, випереджаючи їх, мчали маленькі вілліси…

В’їхавши у зруйновану станицю, емка зупинилася біля кам’яного будинку. Ріг цього будинку був знесений снарядом. Біля входу, валялася пробита осколками залізна вивіска з написом «Дойче комендатур».

У коридорі за невисоким бар’єром сидів черговий.

— Приймай поліцая, — звернувся до нього лейтенант, який супроводжував Карлова.

Георгія знову обпекло слово «поліцай».

Його привели в невеличку кімнату, де сиділо кілька арештованих. Двоє з них були одягнені у форму поліцаїв, інші в різноманітні кожухи й пальта. Підлогу товстим шаром вкривала щебінка. Шибки в єдиному вікні були вибиті, але товсті грати лишилися. Георгій, який ледве тримався на ногах, пройшов у куток.

Промерзлі стіни кімнати посивіли від інею. Крізь цю сивину проступало безліч так-сяк надряпаних написів, у кінці кожного стояла дата.

«Чимало людей побувало в цій фашистській катівні», — подумав Георгій.

Він сів на підлогу. Цікаві погляди зрадників нишпорили по його обличчю.

— Де захопили? — голосно спитав у нього один з поліцаїв.

Карлов, не відповідаючи, глибоко зітхнув і заплющив очі. йому хотілося як слід обміркувати все те, що з ним трапилося. Ті, що були поряд, викликали в нього почуття огиди. Він розумів: таке саме почуття було і в бійців, з якими він зустрічався цього ранку. «Але чому ніхто не спробував розібратися, хто я такий?» — з болем думав Георгій.

У камеру принесли обід. Один із зрадників поклав перед ним шматок хліба. Георгій не доторкнувся до їжі.

Він чекав, що ось-ось його викличе якийсь начальник і все з’ясується. Так у напруженому чеканні, то засинаючи, то підхоплюючись, щоб зогрітися, перебув він весь день.

Увечері в темряві хтось поклав йому на коліна нову порцію хліба, і Георгій почув над вухом хрипкий огидний голос:

— Їж, а то ще до суду даси дуба.

Георгій узяв хліб, але їсти не міг — гарячий клубок підступив до горла. «Поліцаї та старости вважають мене за свого, а свої — за ворога». Він відчув себе самотнім, загубленим серед величезної маси людей.