Генріх Гофман - Літак підбито над ціллю

«Нічого, зараз подзвонять у штаб повітряної армії, і все з’ясується», — заспокоював себе Карлов.

Він ішов вулицею станиці, і люди з ненавистю дивилися на нього. Ось двоє бійців вискочили з хати по пояс голі і почали обтиратися снігом. Побачивши поліцая, один з них плюнув у його бік. Другий, стиснувши кулаки, підійшов з більш войовничими намірами.

— Відійди! — гукнув на нього конвоїр.

— Чого з ним панькатися, пристрелив би давно, — порадив боєць.

— Ще пристрелять, — відповів конвоїр, цілком поділяючи думку товаришів.

Карлов подивився на бійців. І хоч не знав за собою ніякої провини, мимоволі опустив голову, щоб не бачити їхніх презирливих поглядів.

На хвилину він відчув себе самотнім серед людей у знайомих солдатських кожушках, з рідними зірочками на шапках, серед людей, що були для нього такі дорогі і близькі.

«Які слова знайти, щоб вони повірили мені? — подумав Георгій і сам собі відповів: — Ні, не повірять вони… не повірять жодному слову людини, одягненої у шинель зрадника».

Георгій уявив собі, як будуть здивовані бійці, коли їм скажуть, що він не поліцай, а радянський льотчик.

Карлов посміхнувся: «Швидше б тільки вони узнали!»

— Хоч як вовк ховався, а все одно попався, — такими словами зустрів його капітан в особливому відділі.

Зв’язківець доповів капітанові, що зрадник щось робив з проводами зв’язку, і поклав на стіл зброю, компас, годинник і документи поліцая.

— Виходить, не встиг дати дропака з хазяями? — ущипливо запитав капітан. — Він узяв з столу шкіряний портсигар, вийняв з нього цигарку і, розминаючи пальцями тютюн, пильно подивився Карлову в очі.

— Ну, розповідай, за скільки продав Батьківщину?

— Я не зрадник. Це непорозуміння. Я льотчик-штурмовик, — Георгій назвав номер свого полку. — Подзвоніть, будь ласка, в штаб повітряної армії. Вам скажуть, що мене збили кілька днів тому.

— Є така наволоч, що умудряється і за один день Батьківщину зрадити, — сказав капітан. — А куди дзвонити, ми й самі розберемося. Правду казатимеш? — кинув він на Карлова похмурий погляд.

— Та я ж правду кажу, — якомога переконливіше відповів Карлов.

— Що ти робив з проводами? Навіщо вони були тобі потрібні?

— Хотів дізнатися, хто в селі, от і подивився, чий провід.

— Ну, так. Упевнився, що наш, а втекти не встиг.

Георгій мовчав.

— Сідай, — капітан вказав на табуретку, яка стояла біля столу.

Георгій сів, зняв рукавиці.

— Дозвольте взяти годинник, — попросив він.

— Візьми.

— Тут на звороті написано, хто я такий, — сказав льотчик, показуючи на кришку годинника.

— «Георгію Карлову за дострокове збирання врожаю», — вголос прочитав уповноважений особливого відділу і посміхнувся.

«Нарешті таки повірив», — вирішив Георгій, полегшено зітхнувши.

— Отже, годинник за трудові подвиги одержав. А це, — капітан кивнув на німецький пістолет, — за службу фюреру?

Раптовий вибух не справив такого враження на Пузанка, як ці капітанові слова на Карлова.

Він весь напружився, зціпив зуби і похилив голову. Георгій розумів, що коли б партійний квиток і документи були з ним, йому не довелося б мати таку розмову, не довелося б вислухувати образи, і він тепер каявся, що не заховав документи десь під одягом.

Міркуючи над цим, Георгій машинально трохи підняв ліву руку і почав надівати годинника.

— А це в тебе що? — спитав капітан, побачивши брудний скручений бинт на руці Карлова.

— Перед польотом випадково поранив себе.

— Вигадав би щось імовірніше. Наскільки я розуміюся на авіації, поранених льотчиків у нас кладуть у госпіталь.

Капітан зняв з апарата телефонну трубку і покрутив ручку.

— «Волга», «Волга». Дайте мені сьомого… Сьомий? Це я, дев’ятнадцятий. Негайно пришли до мене лікаря… Та ні, на кілька хвилин.

Запанувала мовчанка. Капітан крутив у руці маленький пістолет «вальтер», відібраний у Карлова.

Відчинилися двері, і в хату ввійшов лікар у військовому кожушку.

— Ось, Олександре Дементійовичу, подивись, будь ласка, що в нього з рукою, — попросив капітан.

Георгій простягнув руку і допоміг розмотати бинт. Пов’язка присохла до рани.

— Віддирати не будемо, і так зрозуміло. Явний самостріл, — зробив висновок лікар. — Подивіться, шкіра навколо рани опалена.

— Та-ак… — спроквола сказав капітан, підводячись з-за столу і пильно розглядаючи долоню Георгія. — Дякую за консультацію. Можете йти, — дозволив він лікареві.

Карлов подивився на капітана. В очах уповноваженого особливого відділу застигла усмішка. Видно було, що він не довіряє затриманому.