Генріх Гофман - Літак підбито над ціллю

Мешканці камери, лаштуючись спати, лягали покотом на підлогу. Коли Георгій підвівся, щоб трохи пройтись і зогрітися, — не було куди ступити. На підлозі лежали скарлючені і розплатані тіла. Він потоптався на місці, обперся спиною об стіну і, поклавши руки в кишені, сів навпочіпки.

Георгій примушував себе заснути, але так і не зміг. Невеселі думки роїлися в голові. Його кидало то в жар, то в холод.

В камері лунало монотонне хропіння. Коли-не-коли за вікном було чути повільні кроки вартового. Під ногами в нього рипів сніг. Один з поліцаїв сперечався з кимось у сні. «Я й кажу, правильно — партизанів треба розстрілювати. А за віщо малих діток вбивати? Адже вони ще не тямущі…» — нерозбірливо бурмотів він. Це був той самий хрипкий голос, який пропонував Карлову їжу. Потім знову наставала тиша.

Тільки перед самим ранком Георгій трохи задрімав.

— Виходь на двір! — пролунала команда.

Заметушилися, заспішили арештовані і один за одним почали виходити на подвір’я, де ще було темно.

— Стройся!

З обох боків шеренги арештованих стали конвойні з автоматами. Подали команду: «Рушай!» — і невелика група людей посунула за похилені залізні ворота.

Розвиднювалось… Повільно йшли зрадники через зруйновані хутори і станиці. Жінки, які вибігали з хат, мовчки гнівно дивилися на них. Діти кидали в поліцаїв сніжками. І здавалося, коли б не конвоїри, жителі самі розправилися б із зрадниками.

Вдень на околиці якоїсь станиці зупинилися відпочити. Арештованим видали хліб. Поки вони відпочивали, до них приєдналася ще одна група поліцаїв і старост. Далі рушили разом.

Пройшовши кілометрів зо три, Георгій відчув, що в нього дуже болять стерті ноги. Він вийшов з шеренги, сів просто на сніг край дороги і зняв валянок. Онуча на п’ятці збилася. Карлов перемотував уже другу ногу, коли до нього підійшов конвоїр і замахнувся автоматом.

— Вставай, вставай! На привалі треба було перемотувати онучі.

Він, можливо, штовхнув би Карлова прикладом, але Георгій кинув на нього грізний, попереджуючий погляд.

— Либонь, наших відразу… без розмов розстрілював, — пробурмотів конвоїр, виправдовуючи себе за допущену грубість. — Наздоганяй своїх!

Йти стало легше, і Георгій швидко пристроївся в хвіст колони.

Поряд нього горблячись ішов високий літній чоловік з гострою сивіючою борідкою і маленькими вусиками. Його, мабуть, арештували тільки вчора — на щоках ще не встигла вирости щетина. «Інтелігент», — вирішив Карлов, поглядаючи на сусіда.

— Скажіть, — раптом звернувся той до Георгія, — як на вашу думку, ось я був бургомістром при німцях, судитимуть мене чи й так розстріляти можуть?

— Я таких би давно повісив, — з ненавистю відповів Георгій.

— Дозвольте, адже ви теж служили новому порядку, — здивувався бургомістр.

Карлов розмахнувся і здоровою рукою чимдуж ударив його в обличчя. Зрадник аж присів до землі, обома руками затуляючи випещене лице.

— Ей, що там не поділили? — гукнув конвоїр. — Щоб я більше не бачив бійки, бо руки позв’язую.

— Не розумію, — підводячись, швидко заговорив бургомістр. — Може, я різко висловився. Ну, нехай не служили, але ж співробітничали…

Карлов знову замірився, але глянув на конвоїра і опустив руку. Бургомістр відскочив убік.

Навколо виднілись сліди недавнього бою. Обабіч дороги валялися розбиті, обгорілі автомашини, потрощені гармати і танки з чорними хрестами. Темними плямами на снігу лежали колишні завойовники.

«Життя стількох людей забирає війна, — подумав Георгій. — Навіщо ці люди прийшли сюди? Чому цей талановитий народ, що дав людству Маркса і Гете, прийняв Гітлера, пішов убивати, грабувати?.. Ну що ж, Росія велика. Вистоїть. На всіх ворогів могил вистачить».

Зустрічний вітер дужчав. Захуртовинило, закрутило в одкритому степу. Похнюпивши голови, ховаючи обличчя від снігу, що сліпив очі, повільно брели поліцаї, бургомістри і старости. Разом з ними йшов і Георгій Карлов.

Надвечір арештованих привели на залізничну станцію. Георгій уважно придивлявся до напівзруйнованих станційних будівель. Щось дуже знайоме було в розташуванні навколишніх споруд. Де він уже їх бачив?

«Стривай, ну звичайно, — мало не вигукнув Георгій. — Це ж станція Куберле».

Карлов пригадав, що за кілька днів до вильоту на аеродром Сальськ він водив сюди свою ескадрилью.

З повітря, з висоти бриючого польоту, він бачив тоді ці будівлі.

Того разу льотчики громили танки Манштейна, які німці вивантажували з платформ. Ось вони — ці танки. Стоять тепер купами мертвого металу. Зірвані з танків башти лежать поряд. Стрічки гусениць, мов розкручені обмотки, стеляться по снігу.