Генріх Гофман - Літак підбито над ціллю

Карлов підніс руку до головного убору і хотів доповісти про своє повернення, але командир полку не дав йому говорити. Він міцно обняв льотчика і тричі поцілував його в колючі, зарослі щетиною щоки.

— Йди на командний пункт. Доповіси командирові дивізії, — тихо сказав він і підштовхнув Карлова до землянки.

Увечері в гуртожитку третьої ескадрильї зібралося багато людей. Сюди прийшли льотчики і з інших ескадрилей, інженери, офіцери штабу. Прийшов і майор Голубев. Украй втомлений, але радісний і щасливий, Карлов переходив з обіймів в обійми.

Нарешті широко розчинилися двері, і на порозі з’явився командир полку.

Коли всі посідали, Ємельянов попросив Георгія розповісти про свої пригоди.

Довго, до пізньої ночі, у переповненій кімнаті розповідав Карлов, його ніхто не перебивав. Тільки Семенюк і Архипов ніби ненароком кидали допитливі погляди на чорну рукавичку на лівій руці командира. Піймавши ці погляди, Карлов повільним, ледве помітним кивком голови дав зрозуміти друзям, що все в порядку.

Через кілька днів по аеродрому на старт знову вирулювали штурмовики третьої ескадрильї. На літаку ведучого групи крізь скло кабіни було видно змарніле, але щасливе обличчя Георгія Карлова.

Наближався день цілковитого розгрому армії Паулюса.

Лейтенант Карлов — це не збірний образ. Те, що відбулося з героєм повісті, справді сталося в житті Георгія Сергійовича Карлова — командира ескадрильї штурмового авіаполку, в якому довелося служити й авторові цих рядків.

Удар сімки штурмовиків по німецькому аеродрому в Сальську теж не вигаданий. Цей удар — один з славних сторінок історії бойових дій Військово-Повітряних Сил Радянської Армії.

Повернувшись із завдання на свій аеродром, ні Бахтін, ні інші льотчики, що летіли з ним, не уявляли, яких великих втрат завдали вони фашистській авіації. Лише через кілька днів надійшло повідомлення від керівників підпільної організації Сальська, де говорилося, що на ворожому аеродромі радянські штурмовики знищили сімдесят два транспортних літаки.

За цей сміливий, відважний виліт усі льотчики групи Бахтіна були нагороджені орденами Бойового Червоного Прапора. Одержав цю нагороду і Георгій Карлов.

Коли наші війська звільнили Сальськ, Георгій їздив по документи в станицю, де він переховувався на горищі сарая. Там, де стояли сарай і хата, льотчик побачив тільки чорне згарище — слід недавньої пожежі. Ні Пузанка, ні ленінградки, ні самого хазяїна в станиці вже не було.

На жаль, Карлову не пощастило довідатися, куди поїхала Надія Іванівна, чи спокутував свою провину перед Батьківщиною оточенець Пузанок. Невідома доля і врятованого танкіста.

Можливо, всі вони живі і, прочитавши цю повість, повідомлять про себе.

Георгій Карлов згодом зробив близько сотні успішних^ бойових вильотів, став капітаном. Беручи участь у грандіозній повітряній битві на Кубані, громив ворога на «Голубій лінії». Звільняв Тамань і рідний Крим.

Льотчики з ескадрильї Карлова під його командуванням підтримували морські десанти на Керченському півострові та «Вогняній землі». Не раз вступали вони в повітряні бої з «Мессершміттами» над Керченською протокою, топили швидкохідні десантні баржі ворога в Чорному морі.

Особисто Карлов знищив чимало техніки і живої сили ворога і був за це нагороджений ще двома бойовими орденами.

На цьому можна було б закінчити повість. Не буду приховувати — я довго вагався і думав. Мені хотілося, щоб Георгій Карлов назавжди лишився живим для читачів.

Та війна сувора і безжалісна. Не всім захисникам Сталінграда пощастило дійти до Берліна. Не одне чудове життя обірвалося на шляху від Волги до Ельби. Не дожив до Дня перемоги і Георгій Карлов.

Рівно через рік після описуваних подій, у січні 1944 року, в нерівному повітряному бою з ворожими винищувачами він був збитий на захід від міста і порту Керч.

Не кілометровими стовпами, а пам’ятниками безсмертя відзначений шлях до перемоги над фашистською армією. Під Севастополем, на Малаховому Кургані, на честь тих, хто у рідному небі віддав життя за любиму Батьківщину, споруджено монумент. На постаменті не вирізьблені імена. Проте я, дивлячись на зображений там літак, що ніби злітає у височінь, думаю про Георгія Карлова. На спомин про нього нехай буде ця повість.