Генріх Гофман - Літак підбито над ціллю

Ось уже й спустілі снігові капоніри. Метрів триста лишилося до командного пункту, коли механік почув здивований окрик:

— Ви чому тут? — Назустріч йому йшов майор Голубев.

— Товаришу майор! — механік перевів дух. — Зараз поясню. Там, на дорозі, — він показав на південний захід, — під конвоєм ведуть лейтенанта Карлова.

— На якій дорозі? Чому під конвоєм? — здивувався Голубев. — Ви самі бачили?

— Так. Я з ним розмовляв. У нього нема документів, і йому не повірили, що він льотчик.

Механік переказав майорові прохання начальника конвою.

— Виходить, живий! Виходить, прийшов Карлов! — зрадів Голубев. — От молодець! Ми з командиром були певні, що він повернеться. Ходімо! — Вони побігли до командного пункту.

В землянці КП були начальник штабу полку і оперативний черговий.

— Карлов знайшовся! — вигукнув майор і квапливо розповів, де зараз льотчик. — Шкода, що Ємельянов у повітрі, вилетів на завдання. Доведеться чекати.

— Навіщо чекати? Давайте зараз же пошлемо машину по Карлова, — запропонував начальник штабу.

В цей час задзвонив телефон. З дивізії повідомляли, що полковник Рубанов на зв’язковому літаку ПО-2 щойно вилетів на аеродром Барабанщиків.

От і добре. Доповімо командирові дивізії і відразу дошлемо машину. А ви тим часом приготуйте довідку, — попросив Голубєв начальника штабу і вийшов.

Маленький ПО-2 приземлився і побіг на лижах до командного пункту, біля якого стояв полковий літак зв’язку. Там механік просигналив прибулому літаку місце для стоянки.

Тільки-но полковник виліз з кабіни, як Голубев сповістив його про Карлова.

— Чого ж ви зволікаєте? — спитав командир дивізії.

— Зараз буде готовий документ і пошлемо автомашину, — відповів Голубев.

— Не машину, а літак. Готуйте до вильоту свій ПО-2. Та посилайте по Карлова когось соліднішого, бо ще закомизяться там. Можуть не відпустити.

— Єсть, товаришу полковник. Дозвольте послати ад’ютанта ескадрильї капітана Артемова?

— Артемова можна. Цей кого завгодно переконає, — погодився Рубанов, знаючи твердий, наполегливий характер капітана. — Довідку приготуйте за моїм підписом! — додав він.

Полковник наказав своєму льотчикові зв’язку теж готуватися до вильоту по лейтенанта Карлова. А сам почав пильно вдивлятися в західну частину неба, чекаючи повернення полку з бойового завдання.

Нарешті в повітрі почувся наростаючий гул літаків. До аеродрому наближалися штурмовики Емельянова.

Через кілька хвилин земля задвигтіла від стугону моторів, вищання гальм і надсадного виття гвинтів, які перед посадкою переводились на малі оберти.

А коли літаки нерухомо застигли біля своїх капонірів, залунали захоплені вигуки прибулих. Невеликими групами льотчики попрямували до командного пункту. Поряд командира полку йшов Архипов.

— Сьогодні ви діяли зовсім добре. Тримайтеся так і далі. Тільки після виходу з атаки швидше пристроюйтесь до ведучого, бо месери з’їсти можуть, — пояснював Ємельянов.

— А до якої висоти ви пікірували? — поцікавився Архипов. — Я бачив, як ви просто впритул розстріляли батарею німців. У мене так не виходить.

— Нічого, скоро вийде, — підбадьорив молодого льотчика командир полку. — Тільки треба… — В цю мить Ємельянов побачив полковника Рубанова. — Заждіть-но, Архипов, поясню іншим разом, — пообіцяв він і прискорив ходу.

Ємельянов доповів командирові дивізії про виконане завдання і щиро зрадів, коли дізнався, що знайшовся Карлов.

— Я ж казав вам. Пам’ятаєте, я вам казав, що Карлов пробереться крізь лінію фронту!

Капітан Артемов уже сидів у дивізійному літаку зв’язку, а старший лейтенант Мордовцев, подавши команду «од гвинта», почав обертати пускове магнето другого літака.

— Стривайте! — Командир полку зняв свою хутряну куртку і, підбігши до літака, передав її капітанові. — Це для Карлова, щоб він не змерз у повітрі.

За хвилину Мордовцев вирулив на старт. За ним заковзав дивізійний ПО-2.

— Візьміть, товаришу майор. — Павло Архипов подав Ємельянову свою куртку.

— Ні, ні, навіщо! Швидко одягайтеся, бо застудитесь, — відмовився командир полку.

— Та ви гляньте, на мені ж светр з верблюдячої шерсті, а ви в самій гімнастьорці, — наполягав Архипов.

Ємельянов посміхнувся і взяв куртку.

— Бігом у землянку грітися, — наказав він.

З швидкістю ланцюгової реакції серед льотчиків аеродрому поширилася звістка про лейтенанта Карлова. Люди юрмилися біля командного пункту, нетерпляче чекаючи його повернення.