Генріх Гофман: Літак підбито над ціллю

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Замело снігом Сальський степ. Мовчазною пустелею розкинулася його біла гладінь. Куди не кинь оком — жодного димка. Але й тут пройшла війна. З заметів, неначе стовпи, повалені ураганом, стирчать стволи розбитих гармат. Чорніють башти понівечених танків.

Небо затягла сіра імла. Низько над землею стеляться рвані пасма хмар.

Путівцем через степ у радянський тил ведуть групу полонених зрадників. Біля обочин дороги одягнені в білі кожухи, з автоматами наперевіс ідуть конвоїри. Позаду стомлений кінь тягне сани-гринджоли.

Похнюпивши голови, чвалають люди, що втратили честь. Вони зрадили Батьківщину, зрадили свій народ, пішли слугувати фашистам. Важко переставляючи ноги, йдуть впереміжку власовці і поліцаї, бургомістри і старости — всі ті, хто не встиг втекти з відступаючим ворогом.

Дужий вітер із сходу обпалює їхні обличчя. Сніговий поземок б’є в очі. Засунувши руки в рукава пальт і шинелей, горблячись, боком, ледве переборюючи пориви вітру, вони йдуть засніженим степом.

А назустріч, від Сталінграда, крокують війська, які відстояли місто. І сильніше, ніж льодовий вітер, обпалюють зрадників гнівні, сповнені зневаги погляди воїнів. Щоразу, зустрічаючись з цими поглядами, полонені опускають очі. Тільки один серед них, у синій шинелі поліцая, схвильовано дивиться на радянських воїнів, які відкинули ворога од великої російської ріки. Розпач і біль у його очах. Зуби зціплені так, що на вилицях під шкірою перекочуються жовна.

Раптом, зірвавши з голови шапку, він кинув її на землю і рвонувся до конвоїра.

— Стріляйте! Не можу далі йти! Не можу бути серед оцих! — Кивнув він на зрадників. — Я — Карлов. Льотчик Карлов, командир ескадрильї штурмовиків.

— А для чого стріляти, якщо ти льотчик? — заспокоює його конвоїр. — Прийдемо на місце, там і розберуться.

І чвалає далі група полонених. Курить і крутить сніговий поземок. Повільно бреде під конвоєм на схід один з найхоробріших льотчиків Сталінградського фронту. Як могло статися, що мужній командир лейтенант Георгій Карлов потрапив до цієї групи полонених зрадників?

Це було восьмого січня 1943 року. Матовий сонячний диск, ховаючись у морозяній туманній імлі, вже наближався до обрію. Над засніженою рівниною аеродрому, розташованого біля станиці Барабанщиків, бриючим польотом промчав літак-штурмовик і злетів у небо.

На висоті близько чотирьохсот метрів літак розвернувся ліворуч і з його черева повільно виповзли шасі. Зробивши в повітрі велике коло, штурмовик пішов на посадку. Урвався надсадний гул мотора, пролунали гучні вихлопи; Літак, намацуючи колесами укочений грунт, мчав над посадочною смугою.

Ось він щільно притерся до землі і, повискуючи гальмами, покотився по рівній поверхні поля. В ту мить, коли машина, здавалося, мала зупинитись, знову заревів мотор і літак, здіймаючи снігові вихори, порулив до чорних полотнищ, розкладених у вигляді літери «Т» на сліпучо-білому снігу.

Недалеко від посадочних знаків штурмовик зупинився. Затихло ревіння мотора. Лопаті гвинта з свистом крутнулися ще раз чи двічі і завмерли. З кабіни незграбно виліз льотчик. Знявши на крилі парашут, він легко сплигнув на землю і попрямував до групи людей, що стояли біля входу в штабну землянку і звідти причепливо стежили за посадкою командира дивізії.

— Шикуйся! — подав команду широкоплечий богатир командир полку майор Ємельянов, який не раз завдавав сміливих ударів по ворогу.

Льотчики швидко построїлися в одну шеренгу.

— Струнко! — Майор пішов назустріч полковникові Рубанову. Зупинившись за три кроки від нього і приклавши руку до головного убора, він доповів;

— Товаришу полковник! Льотний склад штурмового явіаційного полку вишикуваний за вашим наказом.

— Здрастуйте, Ємельянов. — Командир дивізії потиснув руку майорові і, повернувшись до шеренги льотчиків, голосно привітався: — Здрастуйте, майбутні гвардійці!