Генріх Гофман: Літак підбито над ціллю

— Ну, сокирки, чого посхоплювалися? Сідайте! — дозволив Карлов. Він сів на нари і почав знімати унти.

«Сокирки» — було улюбленим виразом командира ескадрильї. Він перейняв його ще в льотній школі від свого інструктора, який так називав курсантів за те, що ті не вміли триматися в повітрі.

В 1939 році Карлов закінчив льотну школу, сам став інструктором в авіаційному училищі і теж почав називати своїх вихованців «сокирками». Він звик до цього слова, але вживав його тільки жартома, і ніхто на нього не ображався.

Льотчики сіли.

— Заграли б якоїсь, товаришу командир, — попросив сержант Семенюк, намилюючи щоку.

— Можна й заграти, — погодився Карлов. Він зняв з себе комбінезон, поставив унти під нари, взув чоботи і розправив під ременем гімнастьорку. Хтось уже витягав з-під нар баян.

— А заспіваєте? — спитав Карлов.

Не чекаючи відповіді, він зручно вмостився на ослоні, розтягнув міхи і, схиливши голову — немовби прислухався до протяжних звуків, заграв:

Першим підхопив знайому мелодію Анатолій Семенюк. Потім до нього приєднався ще чийсь голос, і от уже різноголосий хор співав:

Переборами заливався баян. Пісня брала за серце.

Даремно матуся синка буде ждать, їй скажуть — вона заридає.

— А тепер нашу, полкову, — запропонував хтось.

Командир ескадрильї заграв мелодію у швидкому темпі, і в кімнаті залунала знайома пісня, народжена біля берегів Волги:

І хоч баян замовк, усі в один голос дружно додали: Гвардійський полк, відважний полк…

— А що, товариші, буде наш полк гвардійським, ось побачите, буде! — впевнено промовив сержант Семенюк. Мило на його обличчі вже висохло, і він знову взявся намилювати щоку.

Погравши, Карлов заховав баян у футляр. Але перш ніж закрити кришку, довго дивився на її внутрішній бік — там була приклеєна довоєнна сімейна фотокартка. Молодший син примостився у Карлова на колінах, дочка сидить на руках у матері, а старший син, теж Георгій, викапаний тато, стоїть між батьками.

Карлов згадав той сонячний травневий день сорок першого року, коли вони всією сім’єю пішли у фотоательє. Скільки було надій, щастя… Він пильно вдивлявся в миле обличчя дружини і думав: «Як тобі там самій з трьома дітьми в евакуації?»

Карлов не випадково зберігав фотокартку сім’ї у футлярі баяна. Ще хлопчиком він навчився грати на гармонії. Коли Георгію минуло чотирнадцять років, батько подарував йому баян. Через рік батько вмер. З того часу Георгій скрізь возив баян з собою і зберігав його як найдорожчу річ.

Карлоб Згадав Сімферополь, будинок, де минуло його дитинство. І раптом до болю зціпив зуби: він уявив собі руїни цього будинку і фашистів, що крокують рідною вулицею…

Льотчики пішли в їдальню. Крім Карлова, в гуртожитку лишилися Семенюк і новачок Павло Архипов — вони вже повечеряли.

Анатолій Семенюк, закінчивши голитися, підійшов до Архипова, що складав шахи у коробку.

— Ну, як, чемпіоне, хочете дістати мат за десять хвилин?

Архипов, ніби зважуючи, глянув на свого товариша. Гострий, з горбочком ніс і примружені карі очі надавали Семенюку хижого вигляду.

— Давайте спробуємо, — погодився Архипов.

Обоє взялися розставляти фігури на шаховій дошці. Тим часом Карлов витяг з кобури воронований пістолет і почав його чистити.

Тільки Павло Архипов оголосив конем шах білому королю, як від короля, наче зрубана шаблею, одлетіла головка, а сам він покотився по підлозі. Одночасно пролунав постріл. У стіні з’явився маленький отвір, зроблений кулею, на його краях осипалася глина. В кімнаті запахло порохом.

Повалений ослін упав на підлогу. Льотчики схопилися з-за столу. Карлов зігнувшись затиснув між коліньми ліву руку, перехопивши правою рукою зап’ястя. На підлозі розпливалася червона калюжка-крові.

— Що з вами, товаришу лейтенант? — злякано спитав Семенюк.

— Прострілив собі долоню. На щастя, кістку не зачепило, — глухо відповів Карлов і, пробуючи поворушити пальцями, показав ліву руку.

Льотчики побачили невеличку рану посеред кружальця обпаленої шкіри в м’якуші між великим і вказівним пальцями.