Генріх Гофман - Літак підбито над ціллю

Того дня льотчики збуджено розповідали механікам про те, якої втрати вони завдали ворогові, як метушилися фашисти під градом куль і снарядів…

Так, не думав тоді Георгій, що через два тижні йому доведеться у такій незвичайній обстановці побачити зроблене своїми руками. Мимоволі він засміявся.

— Що, здорово накремсали! — пролунав за його спиною захоплений вигук.

Карлов обернувся. Поряд нього стояв той самий конвоїр, який лаяв його, коли він перемотував— онучі.

— Авжеж здорово, нічого не скажеш, — погодився Георгій.

— Це наша авіація наробила такого! От глянути б на тих льотчиків! — захоплено промовив конвоїр.

Очі в Карлова задерикувато заблищали.

— Можеш подивитися. Це я прилітав сюди з своєю ескадрильєю штурмовиків. Сам бачиш — добре надовбали, — чужим, хрипким голосом сказав він.

Боєць здивовано глянув на нього. «Годі тобі брехати», — говорив його погляд. Потім конвоїр пожвавішав і спитав:

— Невже правда, що ти наш льотчик?

— Ну, звичайно, правда! Звичайно, я радянський льотчик, — впевнено відповів Георгій і з почуттям власної гідності глянув на конвоїра.

— Якщо так, не дуже переживай, скоро розберемося. — Боєць співчутливо посміхнувся.

Другого дня вранці лейтенант — начальник конвою — відкликав Карлова набік.

— Ви що, справді наш льотчик? — опитав він.

— Ну, звичайно, ваш. Справжній радянський льотчик-штурмовик, командир ескадрильї, — відповів Карлов, і на обличчі в нього з’явилася простодушна, втомлена посмішка.

Вони йшли поряд з конем, запряженим у сани, на яких їхали відпочиваючі конвоїри. Карлов розповідав начальникові конвою про свої пригоди.

Раптом метрів за сто від дороги він побачив літак ІЛ-2, що лежав у снігу. На його хвості навскіс через кіль і руль повороту біліла широка смуга. Карлов пізнав літак своєї дивізії.

Військовий у засмальцьованій ватяній куртці, сидячи навпочіпки, щось одгвинчував на крилі.

— Гей, авіація! — гукнув Георгій.

Механік глянув у його бік.

— Підійди-но сюди, — покликав його Георгій, махнувши шапкою.

Механік підійшов до арештованих, з цікавістю розглядаючи зарослого густою щетиною чоловіка в синій шинелі поліцая. Раптом на його лиці засяяла радісна посмішка. Військовий кинувся до Карлова.

— Чи ба, та це ж з нашого полку! — зрадів Георгій, впізнавши механіка з першої ескадрильї.

Він перебрав у думці десятки прізвищ, намагаючись пригадати, як звуть механіка. А той підбіг і нерішуче зупинився, запитливо поглядаючи то на Карлова, то на начальника конвою.

— Ти знаєш цього чоловіка? — спитав лейтенант у механіка, показуючи на Георгія.

— Звичайно, знаю. Це ж командир третьої ескадрильї. Його недавно збили… Ще командир полку сказав про нього: «Карлов, якщо живий, обов’язково повернеться».

— Ну то як, тепер вірите? — спитав Георгій начальника конвою.

— Я вам ще після першої розповіді повірив, але не знаю — що робити. Адже я за кожного в списку відповідаю. — Лейтенант замислився на мить. — Мені хоча б якийсь папірець, щоб звітувати за вас.

— Ну й становище!.. — сказав Георгій.

— Знаєте, що можна зробити? Нехай він, — лейтенант кивнув на механіка, — якнайшвидше сповістить у полк, щоб по вас приїхали з якимось документом.

— Гаразд, — погодився Карлов.

Начальник конвою пояснив механікові, що арештовані йдуть на Зимовники, і відзначив на карті, де вони перебувають зараз.

— Так мені ж наказано евакуювати літак після вимушеної посадки, — нерішуче промовив механік.

— Хто наказав? — спитав Георгій.

— Інженер полку.

— В такому разі скажеш інженерові, що я тимчасово скасував його наказ. А зараз поспішай, щоб доповісти майорові Ємельянову, що я йду під конвоєм по рідній землі, яку сам звільняв, — пожартував Георгій.

— Добре. Я швидко, товаришу лейтенант!

Начальник конвою зупинив вантажну машину і попросив підвезти механіка. Як тільки машина рушила, Карлов і лейтенант побігли наздоганяти конвой, що відійшов уже досить далеко.

Дізнавшись від лейтенанта, що чоловік у шинелі поліцая справді радянський льотчик, конвойні різко змінили своє ставлення до Георгія. Вони посадили його в сани і не знали, що ще запропонувати йому, аби якось згладити провину за свою колишню ворожість. Та льотчик не ображався на них. Хвилюючись, він нетерпляче поглядав на дорогу.

Понад дві години, пересідаючи з однієї попутної машини на іншу, їхав механік до станиці Барабанщиків. Він бігом поминув дві вулиці і, задиханий, нарешті, добрався до аеродрому.