Генріх Гофман - Літак підбито над ціллю

Почувши, що близько житло, розумна тварина повільно рушила в село.

А Карлов повісив на шию трофейний автомат і пішов у степ. За ніч він проїхав кілометрів сорок, а може, й більше, і за його розрахунками лінія фронту мала бути десь зовсім близько.

Грузнучи у глибокому снігу, Карлов величезною силою примушував себе переставляти ноги. Хотілося лягти в цю пухку, холодну масу і задрімати. Він уже насилу йшов, коли почув позаду себе тріск автоматних пострілів.

Георгій горілиць ліг на сніг. Там, на дорозі, звідки він ішов, біля самісінької землі мигтіли зелені й червоні рисочки трасуючих куль. Цей сніп блискотливих ниток дуже повільно відкочувався на захід.

Георгію не вірилося, що він так швидко дістався до лінії фронту. «Це, мабуть, партизани або невеликий підрозділ розвідників», — вирішив він і, коли все затихло, пішов далі.

Світанок застав льотчика на сніговій рівнині. Голодний, втомлений, він ледве волочив ноги. Обвівши поглядом степ, Георгій зрозумів, що сховатися ніде: жодного стогу сіна, жодної копиці соломи. Попереду, кілометрів за два, розкинулась якась станиця.

Вкрай знесилений, Георгій сів на сніг.

На великій височині пропливла група радянських бомбардувальників. Карлов довго дивився на них — чекав спалахів від розривів снарядів німецької зенітної батареї. Але літаки ніхто не обстрілював, і вони спокійно летіли, не роблячи протизенітного маневру.

«Невже я на своїй території?» — радісно подумає льотчик. І раптом почув далекий виючий гул моторів… З десяток пікіруючих «Юнкерсів» мчали до землі. Біля, обрію виросли чорні розриви бомб. Важко було розглядіти, що саме бомблять, але Георгій зрозумів, що там, куди він іде, вже наші.

Обережно підходив Георгій до станиці. Він і досі не вірив, що. лінія фронту лишилася позаду. Льотчик підкрався до задвірків крайньої хати і побачив на високих жердинах проводи зв’язку.

Георгій витяг з снігу одну жердину, взяв у руки провід, що опустився до землі. Сумніву більше не було — провід радянський!

— Руки вгору! — з-за хати вибігли двоє солдатів у знайомих білих кожушках, з автоматами наперевіс.

— Наші! — Георгій кинувся їм назустріч.

Він зовсім забув про синю шинель поліцая, що булана ньому, про німецький автомат, який висів на його шиї, а тому не повірив, коли знову почув:

— Руки вгору! Стрілятиму!

— Товариші, та я ж свій! Льотчик, — здивовано зупинився Георгій і підняв руки вгору.

Карлов спокійно зайшов у хату, куди його привели зв’язківці.

«Зараз усе з’ясується, і я поїду на аеродром, — думав він. — Справді, не вважають же вони мене всерйоз поліцаєм». Він ладен був розцілувати цих двох бійців, які привели його сюди, йому хотілося сміятись від того, що навколо свої. Він уже не відчував втоми, не відчував болю в руці.

На табуретці сидів старший лейтенант і читав газету.

— Товаришу командир! От піймали. Щось робив з проводами, — доповів зв’язківець.

Старший лейтенант підвів голову і мовчки глянув на Карлова.

— Нічого я не робив з вашими проводами, — посміхаючись сказав льотчик.

— А навіщо тоді жердину витяг, провід у руки брав? — заторохтів зв’язківець, мабуть, узбек. — Ось, у нього відібрали. — Він поклав на стіл трофейний автомат, маленький німецький пістолет «вальтер», радянський пістолет «ТТ» і ніж. — До зубів озброївся, падлюка.

— Поліцай? — спитав у Карлова старший лейтенант.

— Та ні, який там поліцай! Я льотчик, — відповів Георгій. — Чотири дні до своїх пробираюсь. Ледве дійшов.

— Документи є?

— Ні, документів нема.

— Ану, обшукайте його, — наказав старший лейтенант.

Зв’язківець вивернув кишені Карлова. На столі з’явилися ручний компас, годинник, кисет з тютюном, якісь папірці і посвідка поліцая.

— Документів, виходить, нема, іуда, — із злістю промовив старший лейтенант і підніс до обличчя Карлова посвідку. — А це що?

— Та вона ж не моя!

Георгій пояснив, звідки в нього документи і шинель поліцая.

— Так от, — лейтенант повернувся до зв’язківців, — одведіть його в особливий відділ. Знаєте де? Ці трофеї теж з собою візьміть, — кивнув він на стіл. — Можливо, там повірять його вигадкам.

— Ну, йди, хутко! — конвоїр вказав на двері.

Георгій вийшов посміхаючись. Становище, в яке він потрапив, було просто курйозне. «А все-таки дійшов, добрався до своїх», — подумав він.

Щоправда, не так уявляв він свою зустріч з радянськими бійцями, коли брів ночами по сніговій цілині. Не такої зустрічі він сподівався й тоді, коли, дубіючи на морозі, пересиджував у сіні короткий зимовий день.