Генріх Гофман - Літак підбито над ціллю

Фашисти піднімали поранених і попід руки волочили їх до вцілілого автобуса. Потім, покинувши на дорозі п’ять обгорілих машин, колона рушила далі і незабаром зникла з очей.

Георгій відчув, що зголоднів. Він відігрів пальці в широких рукавах кожуха, вийняв з кишені банку згущеного молока і висмоктав майже все, що в ній було.

Швидко посутеніло. Де-не-де крізь розриви хмар, які низько пропливали над степом, прозирав місяць, освітлюючи темні купи обгорілих машин. Мороз дужчав…

Георгій виліз із стогу і глянув на компас, йому треба було перейти дорогу. Покинуті фашистами розбиті машини стояли на його шляху.

Звичайно, їх можна було б обминути. Але Георгію дуже кортіло подивитися на ці купи металу — йому досі ніколи не доводилося бачити ось так зблизька, на землі, результати повітряних ударів.

«Напевно, біля машин нікого нема. Кінець кінцем, за ними можна сховатися, якщо хтось надійде», — вирішив він і попрямував до шляху.

Підходячи до машин, Георгій почав просуватися обережніше. Він прокрадався відкритим рівним полем тільки тоді, як місяць ховався у хмарах. Коли ясний диск знову визирав з-за хмар, Георгій лягав на сніг і лежав нерухомо. Він ніколи не думав, що місяць може так щедро освітлювати землю. Хотілось якнайглибше закопатися в сніг, заховатись від випадкового ворожого погляду.

Але Карлов даремно побоювався. Підкравшись впритул до машин, він упевнився, що біля них нікого нема. Льотчик обійшов машини і при місячному світлі оглянув капоти, бензинові бачки, кузови, розбиті прямим влучанням снарядів.

Раптом Георгій виразно почув скрип саней, що наближалися. Маскуючись у тіні, він заліз всередину автобуса.

Скло у віконцях було вибите. Два похідні металеві столики з вирваними з підлоги ніжками перекосилися набік.

Кінь був уже зовсім близько. Георгій побачив чоловіка, що сидів у санях. Ясно вирисовувався німецький автомат за плечима.

— Тпр… — почулося на дорозі. Кінь зупинився. — Ач як влучило!

Сніг зарипів під ногами. Чоловік обійшов кузов автобуса.

— Хенде хох! — крикнув Георгій.

— Я свій, іх — поліцай, — швидко сказав той і підняв руки вгору.

Георгій, не опускаючи автомата, скомандував:

— Не розмовляй, повертайся кругом. Поворухнешся — застрелю на місці, — і півшепотом владно додав, називаючи перше прізвище, що спало на думку: — Іванов, обеззброй його!

Коли поліцай повернувся спиною до нього, Георгій виплигнув з автобуса, зняв з поліцая автомат, потім переклав у свою кишеню пістолет, вийнявши його з кобури зрадника.

— Йди до коня! — він тицьнув дуло автомата в спину поліцая.

— Хоч ноги мені розв’яжіть. Я, здається, вже їх відморозив, — почувся з саней чийсь жалібний, благальний голос.

Це благання, що скидалббя на сїогін, пролунало так тихо, що, здавалося, долетіло звідкілясь з-під снігу.

Від несподіванки Георгій здригнувся.

Підійшовши впритул до саней, він побачив полоненого, зв’язаного вірьовками, що навхрест оповивали його груди.

— Не обертайся! Руки назад! — наказав Георгій поліцаєві і віжками міцно скрутив йому руки. Потім швидко вийняв ножа і перерізав вірьовки, якими був зв’язаний полонений.

— Хто ви? — спитав Карлов.

— Танкіст я, з полону втік, — відповів чоловік, пробуючи підвестись. Але набряклі ноги не тримали його, і він з стогоном знов упав у сани. — Нас двоє було. Сховалися на хуторі. А оцей падлюка впіймав. Товариш мій хотів утекти, так він його з автомата поклав. На смерть.

Георгій підійшов до поліцая і розв’язав йому руки.

— Скидай шинель!

Поліцай зняв ремінь, на якому висіла порожня кобура, скинув з себе шинель і раптом упав навколішки й, простягнувши до Карлова тремтячі руки, почав благати:

— Простіть мене, простіть! Не вбивайте — дітки в мене, не вбивайте…

Георгію не раз доводилося знищувати ворогів. Але то було з літака. А тепер він не міг наважитися вбити зрадника, який благав про пощаду.

— Давайте я його, — підійшов танкіст, розминаючи ноги. — Він, собака, на моїх очах друга вбив і не скривився. — Танкіст рвонув автомат з рук Карлова.

Поліцай, хапаючи Георгія за ноги, схлипував:

— Не вбивайте — дітки в мене, не вбивайте…

Георгій відсунув убік автомат, що його вже підвів для пострілу танкіст.

— Нас тут, радянських людей, двоє… Ми маемо право судити зрадників. Ми вирішили розстріляти тебе, запроданцю, за зраду, за вбивство людини. — Георгій не помітив, як поліцай з-за халяви його валянка витяг ножа. — Ім’ям Союзу Радянських…