Генріх Гофман - Літак підбито над ціллю

У цю мить поліцай, наче випрямлена пружина, скочив на ноги, і в місячному світлі над Карловим блиснуло стальне лезо. Але танкіст встиг натиснути на курок автомата — і серед степу розсипалася барабанним дробом коротка черга. Впустивши ніж, поліцай мертвий упав у сніг до ніг льотчика.

Кінь шарахнувся вбік. Георгій підняв з дороги шинель і ремінь, обшукав кишені вбитого і взяв його документи. Потім разом з танкістом вони відтягли труп з дороги і закидали снігом.

Георгій віддав кожух новому знайомому, а сам надів шинель поліцая. Танкіст обняв і поцілував Карлова. Вони сіли в сани, і кінь підтюпцем рушив у бік фронту.

— Тепер я ваш конвоїр, — посміхнувся Георгій, затягаючи ремінь на шинелі.

— Я про такий конвой тільки мріяти міг, — палко заговорив танкіст. — Не довго мені жити лишалося. Згноїли б у карцері або собаками зацькували б, гади. А ви врятували мені життя. — Голос його зірвався. Мабуть, тільки тепер він почав усвідомлювати те, що з ним сталося.

— Ви не залишились у боргу. Отже, м квити. А куди вас везли?

— Здається, на станцію Пролетарська. Там у них при поліції тюрма. Німці дають нагороди тим поліцаям, які ловлять нашого брата… А тепер ми живемо! — Танкіст бережно провів рукою по радянському автомату.

Я два дні нічого не їв, але ні на які харчі не проміняв би оцю річ. Дайте його мені, я партизанитиму разом з вами.

— Беріть. До шинелі, що на мені, цей більше пасує, — кивнув Георгій на трофейний автомат.

— Дякую. Тепер мстимусь. За все мстимусь! Удруге мене живим не візьмуть. Можете доручити мені будь-яке завдання.

— А я не партизан. Я льотчик. Збили мене цими днями. Тепер я так само, як і ви, пробираюся до своїх.

Танкіст розчаровано подивився на Кардова.

— Виходить, знову пробиратися, — хрипко сказав він. — А я ж думав, що вже до своїх потрапив — до партизанів…

Вони довго їхали на північний схід, звертаючи з однієї дороги на іншу, обминаючи населені пункти і биті шляхи. Суцільні хмари затягли небо. Почався снігопад. Заклякнувши, льотчик і танкіст зіскакували з сапеїі і бігли поряд з конем, щоб зогрітися.

— Коли б не ви, відморозив би я ноги. Надто міцно мені стягли їх вірьовками, — сказав танкіст, стрибаючи з саней, щоб ще раз пробігтися.

— А яке у вас взуття?

— Дерев’яні саморобки. Ще табірні.

Звідкілясь збоку насувався гуркіт танків, що рухалися назустріч.

Карлов занепокоєно прислухався.

— Може, звернемо?

— Проскочимо, — сказав танкіст. — Вони ще далеко.

Раптом попереду, зовсім близько, блиснув ліхтарик.

— Halt! Wer geht? [1] Стій! Хто йде? — пролунав окрик.

— Тікайте! — встиг шепнути Карлов.

Танкіст плигнув убік і зник у темряві. Відступати Георгію було пізно та й нікуди. На перехресті доріг його зупинили німецькі солдати-регулювальники. З бічного шляху вже зовсім близько було чути брязкіт гусениць.

Ледве пересилюючи тремтіння, Георгій вийняв документи вбитого поліцая і подав німцям.

— Їх — поліцай, іх — поліцай, — повторював він.

Присвічуючи ліхтариком, один з регулювальників побачив у санях німецький автомат і махнув рукою, пропускаючи коня.

— Schnell! Schnell! [2] Швидше! Швидше! — заквапив він.

Проскакавши з півкілометра, Георгій натягнув віжки і зупинив коня. На лобі в нього виступив піт. Сорочка теж була мокра від поту і холодила спину.

«Цього разу проскочив, — подумав він. — А де ж танкіст?» Чекати вночі людину в степу було безглуздо. І, рискуючи в першу-ліпшу мить нарізатися на ворогів, Георгій повернув коня назад, щоб відшукати танкіста.

Він пильно вдивлявся в степ. Від гуркоту й брязкоту танків, що проходили зовсім близько, аж у вухах лящало. Георгій глянув на світну стрілку компаса. Танки рухалися на південь, до залізниці.

Нарешті колона проповзла мимо. Георгій почув тріск двох заведених мотоциклів, перечекав, доки регулювальники поїхали далі, і погнав коня через дорогу, туди, де зник танкіст. Близько години він кружляв біля цього перехрестя. Кликав, гукав у темряву і, затамувавши подих, чекав відповіді. Але до нього, кілька разів повторюючись, долітала тільки луна власного голосу та звідкілясь зі сходу було чути далекий нестихаючий гул артилерійської канонади.

Ця темна тривожна ніч, яка несподівано подарувала йому товариша, так само раптово і поглинула його.

«З автоматом танкіст не пропаде. Напевне, тепер сам пробирається до своїх», — вирішив Георгій і собі рушив на схід.

Уже багато кілометрів лишилося позаду. Кінь втомився і ледве тюпав. Десь зовсім близько тишу прорізали автоматні черги. Праворуч на обрії хмари забарвились у жовтогарячий колір: там палахкотіла заграва величезної пожежі. Попереду було чути гавкіт собак. Карлов хотів повернути змученого коня в степ, щоб обминути станицю, але потім передумав. Він кинув віжки» і виліз з саней.