Олег Шинкаренко - Як зникнути повністю

– Вибiр тут взагалi нi до чого! Просто iррацiональний свiт шляхом перетворення в художнi образи знаходить своє вираження в об’єктах рацiонального змiсту! Замiсть мене мiг би бути будь-який iнший персонаж у зовсiм iншiй ситуацiї, але методом порiвняльного зiставлення власник образних трансформацiй, або, iншими словами, художнiй актант, вирiшує, що в даному разі саме ця рацiональнiсть пасує для вираження, трансляцiї iррацiональної моделi!

Яскравими домiнантами збiрки також є її урбанiзм та технократизм – назви, незбагненнi технiчнi характеристики та особливостi будови найрiзноманiтнiших i найхимернiших приладiв чи технологiчних процесiв постiйно трапляються на сторiнках Шинкаренкових творiв, витiсняючи людину i створюючи враження штучностi всього оточення. Це пiдкреслюється також i найпоширенiшим мiсцем дiї – нетрями переходiв мiст-мегаполiсiв, таємними ходами в пивбарах i кафе, традицiйною обмеженiстю квартирного простору. Людина поступово губиться у всьому цьому i розчиняється. Тому й простий простiр (коридор, кiмната, сходи) долається надзвичайно важко, з якимись перешкодами, а географiчна вiдстань зникає як така – персонажевi легше поплисти на Землю Франца-Йосипа, полетiти до блакитної зiрки, подорожувати в часi й просторi за допомогою книги або проплавати в черевi риби, нiж знайти сiрники чи закрити дверi в кiмнатi.

Перша повноцiнна збiрка Олега Шинкаренка являє собою свiдому деконструкцiю суспiльного стереотипу – як iдеологiчного, так i поведiнкового. Засобами фантастики та абсурду автор представляє цiлу галерею невротичних, самотнiх, смiшно трагiчних i трагiчно смiшних персонажiв, за плечима яких вiдкривається цiлий всесвiт безглуздя, в якому наша логiка – лише системна помилка.

(Обличчя А ми бачимо, Б сидить до нас спиною).

А:От ви iнтелiгент. Це одразу видно!

Б:Це з чого ж видно?

А:А у вас обличчя iнтелiгентне!

Б:З чого ви взяли?

А:А я знаю, мене не надуриш!

Б:Як же це ви знаєте? Що, є якiсь ознаки?

А:Є, i вони менi вiдомi!

Б:А ось так?

А:Боже милосердний!

Б:Що ви тепер скажете?

А: (мовчить, мабуть, пойнятий жахом) .

Б:Iнтелiгент я чи нi? Вiдповiдайте!

А:Нi, менi, звичайно, всякого побачити доводилось… Але як вам це вдається?

Б:Нiчого особливого. Я ще й от так можу!

А:Ох!.. (цензорський сигнал). Припинiть зараз же!

Б:I отак можу…

А:Ну, це вже нi на що не схоже. Навiщо вам це?

Б:Згодний – користi нiякої. Це ще одна з великого числа моїх непотрiбних здiбностей.

А:А що ви ще можете?

Б:Можу зникнути.

А:Та ви що? Продемонструйте!

Б:Але це – назавжди.

А:Швидше, зараз терпець урветься!..

Б: (зникає).

А:Гей! Мамо рiдна… агов! Де ви?! Зачекайте, я ще хотiв спитати!..

(Занепад рiзкостi зображення).

2004 р.

Я приїхав до мiста Києва раннього похмурого ранку i, зiйшовши на перон, озирнувся довкiл. Нiхто не зустрiв мене, але я й не розраховував на зустрiч. Не було видно й носiїв, тому я пiдхопив свою, правду кажучи, не надто важку валiзу i попрямував до входу на вокзал. Скрiзь снували люди, i нiхто не звертав на мене уваги. Менi здалося, що я загубився. До того ж, нiде не було видно напису «Вихiд у мiсто», що iще бiльше мене засмутило. Я ходив з боку в бiк спочатку стурбовано, наче у справах, потiм дедалi безладнiше i нервовiше, щоб привернути до себе увагу (ще трохи i я став би розмахувати валiзою, ризикуючи серйозно травмувати пролаз-дiтлахiв). Зрештою один чоловiк пожалiв мене.

– Ви, мабуть, уперше в Києвi? – запитав вiн мене.

– Чесно кажучи, так, – зiзнався я.

– Тодi я мушу розповiсти вам про своєрiдний устрiй нашого мiста i вiдмiннiсть його вiд iнших передових мiст Європи. Всi будiвлi у Києвi пов’язанi мiж собою за допомогою системи спецiальних переходiв, розташованих частково на землi, частково пiднятих на певну висоту опорами, а iнколи проритих пiд землею у виглядi тунелiв. Таким чином, якщо ви намiряєтеся кудись потрапити, ви повиннi уточнити маршрут свого руху, щоб дiстатися найкоротшим шляхом i уникнути неприємних перешкод у дорозi.

– Що ви маєте на увазi?

– Вам доведеться проходити через рiзноманiтнi заклади i приватнi будинки, i не всi вони зможуть надати вам право вiльного пересування. Часом для того, щоб пройти, достатньо буває лиш заплатити (часто то досить незначна сума). Iнколи потрiбнi спецiальнi дозволи i документи, – як правило, їх надає мерiя за скромну винагороду, але якщо ви належите до пiльгової категорiї громадян, вас можуть пропустити за вашим посвiдченням (зрозумiло, пiсля належної суворої його перевiрки, якої, втiм, можна уникнути, заплативши чисто формальний збiр на розвиток мiської iнфраструктури – то взагалi якийсь дрiб’язок!). Мушу вас попередити, що тут нерiдко трапляються випадки хабарництва i спекуляцiй (адже всякий швидкий на розум громадянин прагне видурити грошики у простака-провiнцiала!), тому рекомендую вам купити у мене «Прохiдний довiдник». Його зазвичай купує кожен приїжджий, якщо вiн не має надiйного провiдника з мiсцевих. Почувши цiну, ви, звiсно, скажете, що це невиправдано дорого, але послуги провiдника коштують як мiнiмум удвiчi дорожче, крiм того вам доведеться сплачувати за його прохiд у платних галереях! Не маючи ж анi довiдника, анi провiдника, ви приреченi блукати мiстом, без пуття витрачаючи час i грошi, якi незрiдка дiставатимуться буквально нi за що вправним аферистам! У додатку до Довiдника, до речi, вказано найбiльш поширенi випадки обману приїжджих i основнi статтi з «Прохiдного законодавства», покликанi допомогти вам у боротьбi з ними. Хочу також застерегти вiд купiвлi дешевих Довiдникiв: можна мати певнiсть, що з нього повидирали сторiнки, та ще й не абиякi, а найважливiшi! Один мiй знайомий купив Довiдник за пiвцiни (це пiвцiни на старi грошi, а на новi – всього десять вiдсоткiв вiд нинiшньої вартостi) i потiм жорстоко розкаявся за свою помилку. Влада конфiскувала все його майно (яке попередньо у нього вiдiбрали махiнатори), а потiм запроторила до в’язницi! Я наполягаю: вам слiд придбати Довiдник для вашого ж блага!