Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

— Бовдури! Арпелло — король!

Із-за східних веж міста підіймалося сонце. На порожевілому вранішньому небі з’явилася чорна, швидко зростаюча цятка — ось вона вже розміром з кажана, ось — із орла…

Усі ахнули від здивування, коли з неба до фортечних стін Тарантії спланувала істота, відома людям лише із давніх, напівзабутих легенд. Вона повисла над вежею і, коли з її спини зістрибнув на дах чоловік, різко залопотівши крильми, злетіла вгору і за мить зникла в зеніті.

На тлі вранішнього неба чітко виділявся силует чоловіка, добре знайомого всім, що зібралися. Напівголий і скривавлений, він спокійно стояв між зазублинами вежі, і в руці його блищав величезний широкий меч.

Із глоток натовпу городян біля підніжжя вежі вирвався крик, від якого, здавалося, затремтіли стіни.

— Король! Це король!!!

Арпелло скам’янів, але тут же відчайдушно вискнув, вихопив із піхов меча й кинувся на Конана. Кімерієць відбив підступний удар широкого клинка, відкинув убік свою зброю, схопив Арпелло за горло й за ноги і підняв високо над головою його тіло, яке звивалося.

— Лети в пекло зі своїми змовами! — гарикнув варвар і шпурнув принца Пеллійського, немов мішок солі, в стоп’ятдесятифутову прірву, що зяяла біля його ніг.

Натовп розступився, тіло гепнулося об землю, розбризкуючи навколо згустки крові і мозку, і залишилося лежати нерухомо, нагадуючи роздавленого жука своїм спотвореним панциром.

Лучники на вежі, жахаючись, відсахнулися від бійниць і кинулися втікати вниз, охоплені панікою. На майдані їх зустріли радники, які вискочили з палацу, люто працюючи мечами.

Пеллійські лицарі пустили коней ускач, намагаючись загубитись у вулицях міста, та натовп оточив їх і розірвав на шматки. Місто вирувало, тут і там ще можна було помітити меч, що скажено крутився серед густого лісу списів, проте бойовий клич пеллійців, передсмертні хрипи поранених і благання про пощаду геть заглушав кровожерний рев сотень і тисяч глоток.

А високо над цим виром стояв на вежі, склавши руки на грудях і гучно регочучи, чоловік. Він сміявся над шаленіючим унизу натовпом, над недолугими пеллійцями і над самим собою.

Вечорове сонце кидало яскраві відблиски на води Тібора, що омивали південні бастіони Шамара. Знесилені й змучені захисники міста знали, що лише небагатьом із них доведеться побачити наступний схід сонця і скупатися в теплі його проміння.

Намети з’єднаних армій, що облягали місто, вибілили рівнину за річкою, немов щойно впалий сніг. Поступаючись супротивнику в чисельності, захисники Шамара не могли перешкодити його переправі через Тібор, і їм залишалося лише з безсилою злістю спостерігати, як орди завойовників безперервним потоком котяться мостом зі зчеплених барж, нагромаджуючись на їхньому березі.

Страбонус не зважився йти далі, залишивши за спиною сильну аквилонську фортецю, і послав у глиб країни лише кілька загонів легкої кінноти, аби ті сіяли паніку в стані ворога, сам же заходився зведенням поряд з містом облогових веж.

Флотилія човнів, пригнаних людьми Амальруса, заякорилася навпроти міських стін. Деякі з човнів уже пішли на дно, розбиті вщент величезними брилами, влучно посланими міськими катапультами, проте інші гойдалися на якірних ланцюгах, а з їхніх носів і з кошиків на високих щоглах лучники, ретельно прикриваючись солом’яними матами, посилали у бік міста смертоносні стріли. А цими лучниками були шеміти, про яких розповідали, що всі вони народжуються з луками у руках і сагайдаками за спиною.

Підтягнуті по суші, балісти Страбонуса закидали місто камінням і балками, густо втиканими сталевими цвяхами. Ці снаряди легко пробивали дахи будинків і зводили з розуму городян, оскільки товкли людей, неначе мух. Тарани невпинно били в кам’яні стіни, сапери, вгризаючись у землю, немов кроти, рили глибокі підкопи під бастіонами. Фортечний рів, перегороджений з одного кінця дамбою, був по самісінькі краї засипаний землею і завалений людськими і кінськими трупами. Під стінами діловито порпалися воїни в сталевих обладунках, не звертаючи уваги на потоки розтопленої смоли, що лилася зі стін з величезних чанів. Одні з них рубали браму, інші тягнули довгі драбини, котили облогові вежі із лучниками і пікінерами.

Рештки надії почали залишати захисників міста, хоча п’ятнадцять сотень із них усе ще відбивали атаки сорока тисяч нападників. З глибини королівства до аванпосту, яким був Шамар, не доходило абсолютно ніяких звісток. Лише про одне знали всі — про смерть Конана, і то лише з того, що про це безперервно трубили вороги, щоб посилити паніку в місті.