Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Міцні стіни і відчайдушна відвага їхніх захисників ще стримували ворога, та всі розуміли, що фортеця приречена.

Західна стіна перетворилася на купу сміття й уламків, і на її руїнах супротивники зчепилися в лютій рукопашній, на інших стінах з’явилися глибокі й широкі тріщини, підкопані вежі хиталися, немов п’яні, погрожуючи раптовим падінням.

Війська коаліції готувалися до вирішального штурму. Гуділи роги, вирівнювалися сталеві шеренги, облогові вежі, оббиті свіжими бичачими шкурами, поволі, зі зловісним скрипом, рушили до стін міста.

Над головами воїнів центральної групи наступаючих, військ маяло два королівські штандарти — Офіру й Котху, під ними, оточені лицарями у блискучих обладунках, квапили своїх коней королі — худий, в позолоченій кольчузі, Амальрус і невисокий, у воронованому панцирі, Страбонус. Між ними їхав вершник, чий профіль хижого птаха і худа постать, закутана в довгу, спадаючу на круп скакуна мантію, наводили жах навіть на найхоробріших із городян.

Рушили алебардники, розтікаючись по землі виблискуючою річкою сталі, за ними посунули офірські лицарі, схиливши до грив коней прикрашені вимпелами списи. Захисники фортеці глибоко зітхнули, звернулися до Мітри, доручаючи йому свої душі, і перехопили зручніше руків’я скривавлених і вищерблених мечів.

І раптом наростаючий шум наступу перервав чистий звук труби, а тупіт сотень кінських копит заглушив брязкіт зброї армії, що розгорнулася для вирішального штурму.

Рівнина, заповнена військами загарбників, обмежувалася з півночі пасмом невисоких пагорбів, і ось тепер із їхніх схилів, немов би зі східців гігантських сходів, піною на гребені хвилі скочувалися загони легкої кінноти, вислані Страбонусом у глиб Аквилонії. Навислі над загривками коней вершники не жаліли острог, а за їхніми спинами яскравим вогнем палав у призахідному сонці сталевий вал. Ось уже й силуети коней з’явилися на горизонті, і стало зрозуміло, що це важка лицарська кіннота. Над головами воїнів, що летіли попереду, маяв прапор Аквилонії із зображенням лева.

На стінах і бастіонах фортеці люди залементували від радості. Воїни, сп’янілі від надміру почуттів, били руків’ями вищерблених мечів по щитах, а городяни — багаті купці й жебраки в лахмітті, повії в коротких червоних спідничках і знатні дами в кринолінах — усі вони як один стали на коліна і простягнули руки до неба, шепочучи слова вдячної молитви, зверненої до Мітри, і сльози радості й полегшення збігали їхніми щоками.

Страбонус і його воєначальник Арбанус вибивались із сил, намагаючись зупинити війська й повернути їх проти несподіванрго супротивника. Смагляволиций монарх крикнув, намагаючись підбадьорити й себе, і своїх офіцерів:

— Нас більше, а солдати на облогових вежах відіб’ють будь-яку вилазку з міста, якщо ті на неї зважаться! Це всього лише пойнтайнці! Граф Троцеро тішить свою лицарську гординю!

Амальрус зненацька розгублено закричав:

— Я бачу Троцеро і його капітана Просперо… Але хто це скаче поряд із ними?!

— О Іштар, допоможи нам! — прошепотів, бліднучи, Страбонус. — Це король Конан!

— Ви обидва з’їхали з глузду! — шикнув на них Тзота. — Конан давно вже перетравився в череві у Сатхи!

І раптом замовк, вирячивши очі на аквилонців, які хвиля за хвилею випліскувалися з-за пагорбів. Помилки не могло бути — він упізнав чоловіка, вбраного в чорні, інкрустовані золотом обладунки, який скакав на величезному вороному жеребці під штандартом Аквилонії.

Тзота-ланті завищав від люті, бризкаючи спіненою слиною на рідку бороду. Страбонус уперше бачив мага в такому замішанні, і це видовище налякало його більше, аніж близький ворог.

— Це чаклунство! — кричав Тзота, в шаленстві мнучи бороду. — Навіть вибравшись із підземелля, коли вже це йому вдалося, неможливо було потрапити в своє королівство, та ще й армію зібрати за такий короткий час. Це Пеліас йому допоміг, будь він проклятий! І будь проклятий я сам за те, що не вбив його тоді, коли міг це зробити!

Обидва королі злякалися ще більше, почувши ім’я чорнокнижника, якого ось уже десять років вважали мертвим, і їхній страх, здавалося, миттю передався армії — тепер уже всі впізнали вершника в чорних обладунках. Шалена лють спотворила обличчя мага, перетворивши його на сатанинську маску, коли він помітив сум’яття в рядах військ коаліції і зрозумів, що марновірний страх заволодіває душами воїнів.

— Уперед! — заволав він на всю глотку. — Ми сильніші! Роздавимо цих собак! Сьогодні увечері ми святкуватимемо перемогу на руїнах Шамара!