Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Сторопілий Конан здивувався небаченому розмаху гігантських крил істоти, що спокійно дивилася на нього величезними круглими очима.

— Сідай на нього, — сказав Пеліас. — Ти прилетиш у Тарантію ще до світанку.

— О Кроме! — пробурмотів Конан. — Чи ж це не сон? Можливо, я сплю зараз у своєму ліжку в королівському палаці і бачу жахливий сон? А як же ти? Я ж не можу залишити тебе тут самого, серед стількох ворогів.

— Про мене не турбуйся, — запевнив Пеліас. — Удосвіта жителі Хоршеміша дізнаються, що у них вже новий повелитель. Прийми без побоювання те, що тобі послали боги, незабаром ми зустрінемося на рівнині біля Шамара. Лети!

Конан обережно сів на ороговілу спину й обхопив руками вигнуту шию, все ще не вірячи тому, що це відбувається наяву.

Чорна істота розпрямила крила і з шумом злетіла в повітря. Король подивився вниз і відчув запаморочення — під ним миготіли, віддаляючись зі скаженою швидкістю, вогники Хоршеміша, за якусь мить вони зникли, і лише зоряне небо над головою нагадувало Конану про те, що він швидше за будь-якого скакуна мчить на північний захід — до Тарантії.

Вулиці Тарантії були заповнені натовпами народу. Люди з переколеними люттю обличчями гнівно вимахували бердишами й списами, над головами знавіснілих городян підносився цілий ліс міцно стиснутих кулаків.

Займався ранок наступного дня після битви біля Шамара, і події розвивалися так швидко, що в усіх голова йшла обертом. Вже через кілька годин після битви звістка про поразку і смерть Конана, доставлена відомим лише Тзота-ланті способом, сколихнула столицю. Барони поспішно залишили місто. Підганяючи коней, вони мчали у свої маєтки, аби не допустити їх пограбування жадібними до чужого багатства сусідами. Добре налагоджене Конаном ділове й повсякденне життя городян розлагодилося, банкіри і купці зі страхом чекали повернення колишніх порядків. Народ вимагав обрання нового короля, який захистив би країну від зовнішнього ворога і приструнив аристократів, що розперезалися. Граф Троцеро, залишений колишнім королем як намісник у столиці, намагався заспокоїти знавіснілий натовп, але городяни пам’ятали, що це саме він під час громадянської війни кілька років тому штурмом узяв місто і влаштував криваву бійню його захисникам. На всіх перехрестях кричали, що граф зрадив короля і збирається знову пограбувати місто. Користуючись плутаниною і загальним замішанням, наймані солдати розпочали грабунки, викидаючи з крамниць переляканих купців і ґвалтуючи жінок.

Троцеро вогнем і мечем обрушився на грабіжників, заслав вулиці їхніми трупами, загнав до казарм тих, хто залишився в живих, і арештував ватажків. Але це мало допомогло, юрмища на вулицях лише збільшилися. Поширювалися чутки, що Троцеро навмисне розв’язав грабунки, аби власноруч потім придушити їх і залякати таким чином городян.

Принц Арпелло з’явився до Королівської Ради і заявив, що, оскільки в Конана не було сина — спадкоємця трону, він готовий звалити на свої плечі нелегкий тягар відповідальності і правити королівством до приходу нового короля.

Поки Рада обговорювала цю пропозицію, агенти принца снували в натовпі й нашіптували людям, що, мовляв, у жилах Арпелло тече голуба королівська кров. Навіть крізь подвійні віконні рами до зали Рад доносився рев натовпу, що зібрався під вікнами палацу, викрикуючи здравиці на честь Арпелло і звеличуючи його як рятівника і визволителя.

Рада капітулювала.

Троцеро спочатку відмовився підкоритися наказу, але, коли натовп накинувся на його лицарів, лаючи їх і кидаючи в них тухлими яйцями та нечистотами, він шпурнув жезл головнокомандуючого армією в обличчя принцу й вивів через південну браму міста п’ятнадцять сотень своїх лицарів, на прощання повісивши на ринковому майдані всіх ватажків мародерів.

Щойно за пойнтайнцями зачинилася брама, з лиця Арпелло спала маска фальшивої чесноти, оголивши його звіриний оскал. Тепер, коли розбиті й позбавлені ватажків найманці сиділи в казармах, у його руках опинилася абсолютна влада над містом. З’явившись перед розбурханими городянами на величезному коні, Арпелло проголосив себе королем Аквилонії під схвальний гул очманілого натовпу. Канцлер Публій намагався піддати сумніву законність коронації і був кинутий у в’язницю. Купці, котрі спочатку з полегшенням сприйняли появу нового короля, були приголомшені першим же указом самозванця, за яким на них накладалися величезні контрибуції. Община делегувала шістьох найбагатших і найповажніших купців, аби благати короля про пом’якшення доборів, — їм без довгих церемоній відру били голови. Після цієї страти в домівках багатих городян запанував відчай.