Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Він знову поклав кулю на столик поряд з Конаном. Король удивився в туманну глибину кристала, мла поступово розійшлася, і раптом усередині почали з’являтися чіткі образи. Конан одразу ж упізнав знайомий пейзаж: обширну рівнину, що спускалася до широкої звивистої річки, лабіринт невисоких пагорбів за нею, місто, що зводилося на північному березі, його міцні й високі стіни, оточені ровом.

— О Кроме! Це ж Шамар! Собаки обложили його! Загарбники вже переправилися через річку, їхні намети стояли

у вузькій долині між містом і пагорбами. Воїни штурмували стіни, і їхні обладунки слабо поблискували під світлом місяця. Зі стін і веж на їхні голови сипався град каміння і стріл.

Конан уже відкрив рот, аби вилаятися зі злості, але тут картина в кришталевій кулі змінилася.

З туману випливли гостроверхі дахи палаців і виблискуючі куполи храмів — король упізнав свою власну столицю — Тарантію, у якій панував хаос.

Він бачив пойнтайнських лицарів у важких обладунках, яким доручалася охорона міста, — вони виїжджали з міської брами, а натовпи городян обсвистували їх і обсипали прокльонами. Він бачив пограбування і вбивства, бачив озброєних людей, що носили пеллійський герб на щитах, які вторгалися в будинки й вежі і господарювали на вулицях та майданах. І над усім цим нависало смагляве, викривлене гримасою тріумфу обличчя принца Арпелло Пеллійрького…

…І тут зображення в кулі сколихнулось і зникло.

— Ось, значить, як! — гірко всміхнувшись, сказав Конан. — Варто було мені відлучитися, як народ повстав!

— Не зовсім так, — поправив його Пеліас. — Твоїм підданим сказали, що ти загинув, і вони гадають, що тепер нема кому захистити їх від зовнішнього ворога і запобігти громадянській війні. Природно, вони стали на бік сильнішого, щоби уникнути жахів боротьби за владу. Пам’ятаючи про колишні розбрати, вони не довіряють пойнтайнцям, а тут під рукою саме трапився Арпелло, могутній принц, сеньйор центральних провінцій.

— Коли повернуся до Аквилонії, кину його обезголовлений труп до ями біля Вежі Зрадників, — люто прошипів Конан, скрипнувши зубами.

— Та як би ти не поспішав, Страбонус заявиться до столиці раніше від тебе, — нагадав Пеліас, — а його лицарі розграбують і спустошать дорогою все твоє королівство.

— Ти маєш рацію! — Конан метнувся по залі, як тигр у клітці. — Навіть найшвидший кінь не домчить мене в Шамар до полудня, та й там найліпше, що я зможу зробити, — загинути разом із захисниками фортеці, коли місто впаде, а воно впаде не пізніше ніж за двійко днів. Від Шамара до Тарантії п’ять днів їзди — перш ніж я зберу армію, Страбонус уже стоятиме біля брами столиці. І я дам свою голову рубати — почувши про мою загибель, усі проклятущі барони розбіглися по своїх маєтках. А оскільки народ вигнав Троцеро з його пойнтайнцями, у місті не залишилося нікого, хто зважився б перешкодити Арпелло захопити трон… і скарбницю. За підтримку Страбонуса він стане його полоненим, а потім, вибравши слушну мить, підніме проти нього повстання. Барони відмовлять йому в підтримці, і це послужить Страбонусу приводом цілком достатнім, аби остаточно прибрати до рук моє королівство. О Кроме, Іміре і Сете! Аби мені крила, я блискавицею майнув би в Тарантію!

Пеліас, що сидів за столом, неуважно постукував кінчиками пальців по нефритовій кришці і, здавалося, не чув нарікань Конана, повністю поринувши в свої думки. Та несподівано стукіт урвався, чорнокнижник різко підвівся і жестом запропонував кімерійцю йти за ним. Вони вийшли з кімнати й піднялися мармуровими сходами. За якусь мить вони вже стояли на фортечній стіні, між її зазублинами біля найвищої вежі.

Сильний вітер куйовдив чорну гриву Конана, унизу миготіли вогники Хоршеміша, що здавалися навіть більш далекими, ніж зорі над головами мага й короля. Пеліас, який, схоже, все ще думав про щось своє, нарешті заговорив:

— Світ живих істот, — сказав він, — значно багатший і складніший, аніж думають про нього люди. Навіть високо в неоесах вирує життя, невідоме простим смертним… Проте той, кому доступне Знання, може, користуючись певними знаками й заклинаннями, отримати звідти допомогу… Дивися і нічого не бійся!

Маг простер руки до неба і видав дивний довгий клич, що вп’явся, здавалося, у простір. Звук відлітав усе далі й далі, поступово слабшаючи. Запанувала тиша, аж раптом почулося слабке лопотіння крил, і з боку зірок випірнуло з мороку щось, схоже на величезного кажана, і сіло поряд із плечем Конана на зазублину стіни.