Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Купецтво, як завжди, зіткнувшись із грубою силою, непіддатливою підкупу, впало ниць і ладне було лизати чоботи новоявленому володареві. Простих людей мало турбувала доля купців, та й вони почали ремствувати, коли переконалися в тому, що солдати Арпелло під приводом наведення ладу теж грабують і ґвалтують, перевершуючи в жорстокості навіть найманців. Скарги на грабунки й убивства стікалися в палац канцлера, де влаштувався Арпелло, оскільки в королівському замку члени Королівської Ради забарикадувалися від розлюченого натовпу. Відмовившись від думки взяти головний палац штурмом, Арпелло захопив літню резиденцію Конана, де жили його дружини й наложниці. Городяни соромливо відверталися, коли солдати пеллійця просто на вулицях ґвалтували жінок колишнього короля. Чорноокі пойнтайнські товстухи, стрункі темнокосі заморянки, зингарянки і гірканки, красуні бритунки з лляним волоссям — усі вони ридали від страху й ганьби, коли, натішившись, їх викидали за браму.

Ніч опустилася на розтривожене й оглушене подіями місто, а після півночі його вулицями поповзла чутка про те, що котхійці не задовольнилися розгромом армії Конана й облягають Шамар. Розбурхані й охоплені жахом городяни, навіть не замислюючись над тим, яким дивом ця новина могла так швидко дістатися міста, зібралися біля літньої королівської резиденції, вимагаючи, аби новий король негайно ж виступив зі своєю армією на південь і розгромив ворога. Король же, сп’янілий від влади, замість того щоб спробувати пояснити підданим, що у нього недостатньо для цього сил, розреготався їм в обличчя.

Тоді молодий студент Афемід виліз на стовп на ринковому майдані і, не соромлячись у виразах, обвинуватив Арпелло в змові зі Страбонусом, а потім барвисто розмалював картину життя, яке очікує городян після приходу котхійців у Тарантію. Коли він закінчив, натовп завив від сорому, злості й жаху. Арпелло послав загін солдатів арештувати хлопця, але натовп заховав і захистив юнака, закидавши солдатів камінням і всім іншим, що трапилося під руку.

Арбалетники оточили площу, а кінна варта врізалася в натовп, залишаючи за собою гори трупів, проте Афеміду вдалося втекти. Він таємно залишив місто і попрямував до графа Троцеро, збираючись умовити його повернутися в Тарантію, а потім виступити на допомогу Шамару.

Студент знайшов графа під стінами міста, він саме віддавав наказ згортати табір, збираючись повернутися в рідний Пойнтайн, на західну околицю королівства. На настирні благання юнака Троцеро відповів, що у нього надто мало людей, аби перегородити дорогу Страбонусу, та і Тарантію він відбити не зможе навіть за підтримки городян. Крім того, продовжував Троцеро, жадібні сусіди так і дивися розграбують Пойнтайн, користуючись його, графа, відсутністю. Король Конан мертвий, і тепер кожний має сам поклопотатися про себе — він рушає додому, і нехай тільки спробують сунутися до нього Арпелло і його дармоїди.

Поки Афемід умовляв графа, юрба в безсилій люті кидалася містом. Безліч людей, які зібралися біля підніжжя вежі, що височіла поряд із королівським палацом, волали й обсипали прокляттями Арпелло і його солдат. Той же, стоячи на краю вежі, сміявся над безсиллям натовпу. Його лучники байдуже спостерігали за тим, що відбувається, тримаючи стріли на тятивах луків, пальці арбалетників нетерпляче постукували по прикладах зведених арбалетів.

Принц Пеллійський — кремезний чоловік середнього зросту — мав похмуре зле лице. Будучи досвідченим інтриганом, він не гребував мечем, під його розшитим золотом шовковим каптаном з буфами тьмяно поблискувала полірована сталь панцира. Його довге, чорне, кучеряве волосся було рясно полите пахощами й перехоплене на потилиці тонкою срібною сіточкою, але на поясі висів широкий меч з рукояттю, оздобленою коштовними каменями, який не раз виручав принца з халепи.

Широко розставивши ноги і підбочившись, він нахилився над черню, що юрмилася біля підніжжя вежі, і крикнув:

— Бовдури! Кричіть скільки хочете! Конан мертвий, і я тепер король Аквилонії!

Що йому до того, що проти нього може повстати вся країна? У нього вистачить солдатів, аби утримувати столицю до приходу Страбонуса. До того ж Аквилонію роздирали міжусобні розбрати — кожен з баронів чекав лише слушної нагоди, аби заволодіти добром сусіда. Залишалася чернь, а вже з нею він упорається без зусиль і спокійно чекатиме, поки Страбонус прорветься крізь рідкі застави розрізнених баронів, немов залізний таран, що пронизує піну на хвилі.