Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Увесь перший ряд лицарів Страбонуса впав, на втикані стрілами трупи коней і людей напирали наступні ряди, постійно збільшувалася гора тіл, замішання переростало в паніку. Страбонус викрикував одні команди, Амальрус — абсолютно інші, в дезорганізованій армії зчинився дикий хаос.

У цей час король Конан кивнув сурмачу. Почувши чисті звуки рогу, боссонські лучники відразу розступилися й відкотилися до флангів, даючи шлях для атаки аквилонській важкій кінноті.

Армії зіткнулися з таким гуркотом, що похитнулися стіни й нахилися підкопані вежі віддаленого Шамара. Розладнані бойові порядки завойовників не витримали прямого удару масивного сталевого клина і розірвалися, відкриваючи дорогу пойнтайнцям, котрі люто працювали своїми величезними дворучними мечами. Гуркіт і брязкіт стали нестерпними для людських вух, здавалося, незліченна кількість молотів невпинно б’є по ковадлах. Городяни міцніше вхопилися за кам’яні стіни, бо навіть їх оглушив шум, що донісся з поля бою, але всі дивилися, не відриваючи очей, на жахливий вир битви, яка найсильніше кипіла там, де над блискавками мечів підносилися ще пишні султани на шоломах і тріпотіли на вітрі королівські штандарти.

Амальрус, розрубаний навпіл дворучним мечем Просперо, зник під копитами знавіснілих коней.

Котхійці й офірці, немов мурашки, крутилися довкіл пари тисяч лицарів Конана, не маючи сил завдати їм відчутних втрат, — сталевий клин невблаганно вгризався глибше й глибше в тіло союзницької армії.

Лучники й пікінери Конана, добивши рештки ворожої піхоти, прийшли на допомогу своїй кінноті, обсипаючи стрілами офірськіх і котхійськіх лицарів, перерізуючи попруги і розпорюючи кінські животи, тикаючи довгими списами у щілини лицарських панцирів. Конан, орудуючи на вістрі клина, видав бойовий клич і обвів мечем круг, прорубуючи дорогу в густому натовпі, що наразі зімкнувся за його спиною. Проте Конан, зовсім не турбуючись про те, що позбувся підтримки вірних своїх лицарів, рвонув далі, продираючись до блідого як смерть Страбонуса, оточеного сталевим кільцем гвардійців. У цю мить вирішувалася доля битви, бо чисельна перевага була все ще на боці Страбонуса і можливість змінити хід битви, переламати його на користь союзників залишалася цілком реальною.

Побачивши біля себе найлютішого ворога, Страбонус вискнув і замахнувся сокирою. Сталеве лезо викресало іскру з шишака Конана, а сам він звівся на стременах і спрямував нищівний удар меча в голову Страбонуса, розрубуючи навпіл і його шолом, і череп. Скакун котхійця став дибки, позадкував і поскакав геть, волочучи по землі бездиханне тіло безталанного короля.

Із вуст котхійських лицарів вирвався крик відчаю, Троцеро зі своїми людьми націлився вперед, прорубуючись до короля, і за якусь мить бойовий штандарт Котха похитнувся і впав.

Тієї ж миті до вух супротивників, котрі зчепилися в смертельній сутичці, долетіли з боку міста шум і крики, а в небо зметнулися язики полум’я — це городяни, зробивши вилазку, вирізали загін котхійців, залишений Страбонусом біля брами Шамара, і увірвалися в його табір, громлячи намети, б’ючи табірних повій і підпалюючи облогові вежі.

І це виявилося краплею, яка переповнила чашу, — армія союзників, яка зовсім недавно здавалася непереможною, розпалася, і тепер уже всі її воїни шукали порятунку у втечі, а переможці переслідували їх і нещадно вбивали. Котхійці й офірці намагалися врятуватися, стрибнувши в річку, та команди човнів уже підняли якорі, кинувши нещасних напризволяще. Частина втікачів устигла переправитися через річку по мосту з барж, та захисники міста перерізали канати і сплавили баржі за течією. З цієї миті битва перетворилася на різанину — воїни союзників гинули сотнями й тисячами на березі, а в річці йшли на дно від важких обладунків. Коли перемагали вони, то нікому не давали пощади і тепер ні від кого чекати її не могли. Рівнина біля підніжжя пагорбів і береги Тібора були встелені трупами, а в річці текла, здавалося, чиста кров. Близько двох тисяч лицарів відправилися з Конаном на південь, але лише п’ять сотень з них залишилися в живих, серед лучників і пікінерів втрати були ще більшими, зате величезна сталева з’єднана армія Страбонуса і Амальруса припинила своє існування, знищена практично вщент. Ще тривала різанина над річкою, а на іншому її боці розігрувався останній акт кривавої драми. Серед тих, хто встиг проскочити по мосту з барж, перш ніж його зруйнували, був Тзота-ланті. Він вихором промчав по ньому на своєму величезному скакуні, з яким жоден із коней не міг змагатися в силі та швидкості, вискочив на берег, давлячи й топчучи всіх підряд на своєму шляху, озирнувся й побачив на іншому березі величезний похмурий силует Конана. Канати були вже перерубані, баржі пливли за течією, але варвар, нітрохи не збентежений цим, зострожив коня і майнув уперед, перескакуючи з баржі на баржу, немов з крижини на крижину в розпал льодоходу.