Юрій Авдєєнко - Очікування шторму

Племінник м'яко дякував «дяді» за увагу. Цікавився системою роботи портових маяків, воїнськими перевозками, протихімічною пропагандою серед місцевого населення.

Потрібні зведення не завжди йшли в руки. Здобувати їх було клопітно, а часом і ризиковано. Спробуй, припустимо, дізнатися, яка кількість протигазів є в розпорядженні місцевих властей.

На подібні запитання він звичайно відповідав: «Дізнатися не можу, не по силах це мені, не по здібностях…»

Як мовиться, все геніальне просте. Й Сованкову нарешті спало на думку те, що могло спасти йому й місяць, і два, і рік тому. Він вирішив змінити місцепроживання. Поїхати в Середню Азію, прихопивши, зрозуміло, гроші «друзів Фріца». А там загубитися в глушині. За першої можливості дістати документи на нове прізвище. Й нехай тоді німецька розвідка шукає свого колишнього агента стільки, скільки їй завгодно!

Але поїхати раптом, отак одразу покинувши все, не можна було. Раптове зникнення привернуло б увагу карного розшуку. Там можуть подумати, що Сованкова хтось убив. Почнеться слідство й так далі. Крім усього іншого, існує складність з пропискою, з якою також не можна не рахуватися.

Отже, треба звільнитися з роботи, продати будинок, виписатися. Зробити все це необхідно без зайвого розголошення. Хто може поручитися, що в місті немає агентів, які доповідають про кожен крок Сованкова.

З роботою просто. Від посади відмовитися легко, мотивуючи віком і здоров'ям. Складніше з будинком. Без оголошення його не продаси.

Який би вихід із становища знайшов Сованков, гадати важко. Почалася війна.

Уже на четвертий день прийшла людина з паролем. Вона сказала:

— У цій валізі передавач. Я проживу у вас двадцять днів, двадцять днів навчатиму працювати на ключі. Потім ви заховаєте передавач. Дуже надійно. Й ждатимете сигналу. — Й ще сказав: — Ви працювали в'яло. Думаю, доблесний наступ наших військ додасть вам енергії, товаришу Сованков.

Слово «товариш» він промовив іронічно й навіть трішки презирливо. Сованкову стало кривдно, й дуже паскудно зробилося на душі. Й захотілося дати по пиці радисту, по гладко поголеній, молодій. І він зробив це з задоволенням. Радист перевернувся разом з стільцем. Урізався в тумбочку трельяжа. Центральне, велике дзеркало вилетіло з розсохлої рамки й упало на голову радистові, розбившись на друзки.

— Шмаркач! — сказав Сованков. — Я в розвідці з дев'ятсот п'ятого року.

Тільки хвилину він вірив у те, що має право так сказати. Й вимовляв слова зло й гордо. Й цього виявилося досить, щоб жовторотий радист звідти, з-за кордону, визнав у ньому силу. Й, потираючи забиту спину, шанобливо сказав:

— Винен, пане Сованков. Винен…

Освоївши роботу на рації і випровадивши радиста, Сованков обладнав схованку у голубнику, під гніздами.

Скупі газетні повідомлення і суворий голос московського радиста говорили про те, що німці просуваються. Сованков слухав радіо, й подих перехоплювало від здивування: швидко наступали німці, швидко… Тепер він був зацікавлений, щоб війна закінчилася швидше й неодмінно перемогою армії Гітлера.

Пляма була рухлива, світла, непрозора. Вона збільшувалась, загрожуючи заповнити простір, неосяжний і темний, немов всесвіт. Віяло холодом, вологістю, гнилизною.

Як пара, пляма раптом почала танути, й Каїров розрізнив обличчя старої жінки, яка раптом усміхнулася беззубим ротом і сказала:

— Відродився, милий…

Каїров побачив, що він лежить упоперек передпокою. Почув голос Сованкова:

— Ми не перенесли вас у кімнату. Я думав, це інфаркт. Під час інфаркту не можна турбувати…

— Дайте мені руку, — сказав Каїров.

Сованков не примусив себе просити двічі. Коли Каїров підвівся, старенька сусідка сказала:

— Водички випив би, рідний…

— Ні, нічого… Спасибі, — відповів Каїров. Він був іще слабий, але свідомість працювала нормально, й дихання теж налагодилося. — Ходімо, — сказав він Сованкову, пропускаючи його вперед.

— А двері? — здивувалася бабуся. — Забули замкнути двері.

— Так… Замкніть, будь ласка. — Каїров кинув ключі.

Сованков зупинився.

— Ти розсудлива людина, — сказав Каїров.

— Я стара й бита людина… Тільки й усього. Дивуєтесь, чому не втік?

— Ні.

— І я так думаю… Куди ж мені тікати? Назустріч кулі?

Старенька повернула ключі. Сованков сказав:

— Я кликав ваших хлопців, але вони чомусь не відгукувалися.

— Дисципліна, — відповів Каїров.

Спускаючись східцями, він дихав глибоко й спокійно. Й тіло було легке й слухняне. Думати про те, що сталося в передпокої, не хотілося. Каїров міг себе змусити не думати про щось. Це вміння було особистим щастям полковника. Проте далося воно не зразу, ні…