Юрій Авдєєнко - Очікування шторму

— Я зараз запишу номер квитанції. Прийдеш отримувати валізу через півтори години. За цей час я встигну ознайомитися з тим, що в ній.

— Гаразд, — сказала Тетяна. — Тільки мені страшно.

— Тримайся, — порадив він. — Сама влипла в історію. Ніхто не винен.

— Знаю, що сама, — відповіла вона, — тому й страшно.

— Візьми пістолет, — сказав він, дістаючи з кишені ТТ.

— Я не вмію стріляти.

— Дуже просто. Відведеш запобіжник і натиснеш на спуск.

— Не треба. — Вона похитала головою.

— Даремно… — Він заховав пістолет.

— Мені лишатися тут? — покірно запитала вона.

— Йди до людей.

Тетяна кивнула:

— До побачення.

— Із камери схову валізу віднесеш додому. Й одразу ж повернешся в бібліотеку.

Площа перед вокзалом була кругла. В центрі — сквер, також круглий, наче обруч, обсаджений великими кущами самшиту. Лави були порожні через дощову погоду. А люди ховались у вокзалі, та всі не могли втиснутися в приміщення, тому багато солдатів і жінок стояло під фронтоном біля входу. Й Чиркову довелося дивитися вимогливо й суворо казати:

— Пропустіть.

Від мокрого одягу здіймалася пара. Й дуже пахло хлоркою, яку медслужба, боячись епідемій, зовсім не економила; пахло людським потом, махоркою, бензином, дешевим милом і ще чортзна-чим.

Начальник вокзалу провів Чиркова в камеру схову.

— Приймальник — людина надійна? — запитав Чирков.

— Так. Жінка. Наш давній працівник.

Вони розшукали потрібну валізу. Трохи важкувату як на свої розміри.

Чирков одкинув кришку й побачив дві поношені сукні. Синю, в білий горошок, і салатову. Капітан обережно підняв сукні. Під ними лежали шматки завбільшки з бруски хазяйського мила — толові шашки.

Вона зі страхом обдивилася бібліотеку, впевнена, що за кожним стелажем стоїть людина, готова позбавити її життя. Світло, що просякало крізь низькі ґратчасті вікна, ледве освітлювало півпідвал. І Тетяна, підійшовши до свого столика, швидко ввімкнула настільну лампу. Жовте коло лягло на стару газету, вимазану фіолетовим чорнилом, торкнулося стінки ящика, де лежали картки читачів, приголубило чорний незграбний телефон.

Однак темрява в кутках загусла. Й приміщення здавалося Дорофєєвій іще похмурішим, іще зловіснішим…

Вислухавши повідомлення Чиркова, Каїров сказав:

— Добре, що ви підмінили вміст валізи. Погано, що квартира Дорофєєвої без нагляду.

— Спостереження є. Наша людина стоїть отут. — Чирков торкнувся місця на плані міста. — Вона бачить, хто виходить з-під арки й заходить у двір.

— У дім Дорофєєвої можна потрапити через дах…

— Але якщо хтось прийде за валізою… — почав Чирков.

Каїров перебив:

— Він найімовірніше відкриє її у квартирі. Побачить замість вибухівки цеглини й постарається швидко й непомітно зникнути.

… Тетяна здригнулася. Телефон дзвонив вимогливо, тривожно. Вона видихнула в трубку:

— Слухаю.

— Тетяно Іванівно! — Голос чоловіка, що назвав пароль.

— Я вас слухаю!

— Ви отримали валізу?

— Так.

— Де вона?

— У мене на квартирі.

— Гаразд. Нехай полежить до завтра.

— Мені все одно, — роздратовано відповіла Тетяна.

— Ви чимсь схвильовані?

— Вам здалося.

— Сподіваюся, що це так…

… Надвечір випогодилося. Вітер ущух. Пухнасті білі хмари, що прийшли на зміну сірим, висіли нерухомо. Небо між ними було не яскраво-голубе, а димчасте. Й сонце, що скотилось за гори, підсвічувало рожево й ніжно.

Каїров залишив машину за квартал до будинку Тетяни. Сказав водієві, щоб не від'їжджав, дочекався його повернення.

— Якщо я не повернуся через годину, дзвони Чиркову. Нехай він прибуде на квартиру Дорофєєвої.

… Жінка котила дитину у візочку, що був дуже гарний, довоєнний, старанно збережений. Блідо-зелений, з білими колесами і блискучою нікельованою ручкою. Каїров став осторонь, пропускаючи жінку та її дитину. Дитина лежала мовчки. Й очі на її обличчі здавалися величезними.

Чоловік уставляв шибки. Почорніла, з дірками від цвяхів, фанера валялася прямо на тротуарі. Але шибки були не цілі, а колоті…

Біля під'їзду на маленькій лавочці сиділо дві бабусі й дівчинка-школярка. Бабусі витирали сльози, швидше радісні, ніж сумні, а дівчинка читала вголос листа.

— … А фашистів ми ненавидимо люто. І б'ємо їх од усієї душі. В нас є знаменитий снайпер…

Назустріч ішла група жінок. У всіх через плече — протигази.

Знайома арка. Каїров пересік подвір'я. Біля бомбосховища, як і минулого разу, бавилися діти. Репродуктор на стовпі наповнював двір російською народною музикою.