Юрій Авдєєнко - Очікування шторму

— Може, мені змінити прізвище?

— Ні. Будете працювати під своїм прізвищем, із справжньою біографією. Ваша агентура кличка — Японець.

— Чому?

— Так треба. Якщо запитань нема, до побачення, панове. На добраніч.

Гер Штокман знав ціну копійці. Не встиг Сованков поселитися на Чорноморському узбережжі, як уже через тиждень прийшла до нього людина з обличчям, яке зовсім не запам'ятовується, і назвала себе другом Фріца.

Пробув він у Сованкова майже місяць. Навчив його тайнопису, фотографії, деяким прийомам шпигунського ремесла.

Потім Сованков улаштувався обліковцем в управлінні порту. Німецьку розвідку цікавили дані про товарообіг порту, тоннаж кораблів, політичний настрій у середовищі робітників, інтелігентів, обивателів.

У чотирнадцятому році, коли почалася світова війна, відробляти німецькі гроші стало важче, небезпечніше. За шпигунство загрожувала смертна кара. Тим часом у будинку Сованкова час од часу з'являлися похмурі, мовчазні люди з важкими валізами. А потім у порту підривалися судна, горіли склади.

Восени 1919 року зв'язок із «друзями Фріца» увірвався. Сованков одружився. Але незабаром дружина померла від сердечного приступу, не залишивши йому дітей. Відтоді він жив бурлакою у своєму невеликому будинку у занедбаному фруктовому саду.

Ніхто не жде вічно нагород або покарань за скоєний вчинок. Минає час, туманіє, і минуле здається сном.

Улітку 1935 року Сованков побачив біля своєї огорожі сім'ю. Відразу було зрозуміло, що це курортники. Чоловік у брилі і білому чесучевому костюмі. Молода жінка в сарафані. Й двоє хлоп'ят дошкільного віку.

Чоловік утомлено й невесело промовив:

— Нам сказали, що ви здаєте кімнату.

— Ніколи цього не робив, — відповів Сованков.

— Як же нам бути? — пригнічено запитала жінка. — В мене підкошуються ноги.

Сованков пожалів її. Чимсь вона нагадала йому покійну дружину.

— У будинку чотири кімнати, — сказав він. — Я живу сам. Будь ласка, вселяйтеся. Тільки постільну білизну періть і міняйте самі.

Так вони й поселилися в нього, ці люди з Ленінграда. Прожили чотири тижні. А в день від'їзду чоловік у брилі викликав Сованкова в сад. І тихо, щоб ніхто не почув, сказав: «Петре Євдокимовичу, знаєте, я кращий друг Фріца».

Підкосилися ноги в Сованкова. Наче човен, загойдався в очах білий світ. Опустивсь він на лаву. Захлинувся…

— Ви не хвилюйтеся, Петре Євдокимовичу. Нічого особливого від вас не вимагається. Живіть, як і жили. Дріб'язкова інформація. Тільки інформація. Раз у місяць надсилатимете листа на залишену мною адресу.

— Що я повинен писати?

— Те, що й раніше. Суттєві дрібнички. Які кораблі приходять у порт, які відходять. Що привозять, що відвозять. Характер продукції місцевих заводів. Станції призначення для вантажів.

— Я нічого про це не знаю.

— Розумію. Виявляйте ненастирливий інтерес. У міру можливостей.

— А якщо я відмовлюся? Тоді я був молодий, дурний…

— Не думаю, щоб вам удалося переконати в цьому органи НКВС.

Мовчав Сованков важко, пригнічено. Потім сказав:

— Довго ж ви не приходили. Звикся з думкою, що я нормальна людина.

— Чудово! Це краще, що може бути. Ми на вас дуже розраховували. Мені доручено передати вам велику суму грошей.

Це неправда, що гроші не пахнуть. Срібники за зраду пахнуть страшніше й огидніше, ніж найбрудніший смітник. І якщо Іуда не здатен використати їх для гульбища й ласолюбства, вони обтяжують його, як важка небезпечна ноша.

Нехай би «друзі Фріца» прийшли до Сованкова просто так… Легше було б на душі. Набагато легше.

Дві пачки купюр по сто карбованців у банківській упаковці він заховав на балці під дахом сарая. Ганчірка, в яку були загорнуті гроші, вкрилася шаром терпкої на запах пилюки. Й павук-хрестовик сплів над нею свою сіть, хитромудру, чіпку.

Сованков, вірячи в сни й прикмети, побачив у цьому лиху призвістку. Він не торкався ганчірки з грішми. Лише іноді дивився на неї сумно й скорботно, як на могилу.

Раз у місяць він акуратно відправляв листа, де гнітюче однаково повідомляв «племінникові» про стан здоров'я, про погоду, про види на врожай фруктів, винограду, овочів.

Між рядками старечих скарг і надій, написані невидимим чорнилом, до племінника йшли зведення: «У порт прибув сухогруз «Еллада» з партією марганцевої руди…», «У доках судноремонтного заводу перебуває три теплоходи загальною водотоннажністю…», «В аптеках міста четвертий тиждень немає в продажу бинтів і вати…».