Юрій Бедзик: Вогонь на вершині Комо

— Цс-с-с! Мовчіть!

— Гаразд, я буду мовчати, тільки знайте: за долю Олеся я більше не відповідаю.

— За долю Олеся ми відповідаємо всі разом, колего, — шепоче йому на вухо професор і кладе на коліно свою важку долоню.

Він виходить першим із машини й повертається обличчям на схід — далека блакитна смужка леліє на обрії.

— Там море, — промовляє він тихо й урочисто. Але всі — і Олесь, і Самсонов, і навіть буркотливий Бунч читають у його зажурених очах інше: там, далеко-далеко, мила серцю Батьківщина. Вона чекає на них, вірить їм. Вона стежитиме за кожним їхнім кроком, щоб у тяжку хвилину простягнути їм свою надійну руку допомоги.

Маленьке суденце «Голіаф», долаючи течію, вперто просувалося до верхів'я Оріноко, його дерев'яний корпус дрижав, скрипів, розгойдувався, і хвилинами здавалося, що він ось-ось не витримає і розсиплеться по жовтих хвилях ріки, мов іграшковий кораблик, змайстрований невправною дитячою рукою.

Зрідка «Голіафові» траплялись назустріч поодинокі моторні барки, маленькі пароплавчики, меткі індійські піроги.

Сонце швидко котилось до обрію, поринало в імлу.

Оріноко текла велично, спокійно. І тільки придивившись уважніше, можна було пересвідчитись, що її спокій — незвичайний, загрозливий.

Останніми днями Олесь помічав, що течія ріки ставала все нестримнішою, навальнішою, а нуртовиння — бурхливішими.

Капітан Пабло розповідав хлопцеві, як кілька років тому в страхітливу глибінь затягнуло маленьке суденце: катастрофа сталася зовсім раптово, і з екіпажу не врятувалась жодна жива душа.

Ріка важко дихала, мов невдоволений велетень. Здавалось, якісь казкові сили втиснули її в тісне річище поміж замуленими берегами, вкритими непролазними хащами.

Олесь міцніше вчепився в металеві бильця. Гіпнотична сила води прикувала його погляд, йому хотілось одірватися від цієї грізної картини, але вода не пускала.

І раптом серед урочистої тиші залунало бадьоре й безтурботне:

Капітан, капітан, посміхніться,

Адже посмішка — це прапор корабля…

Олесь ніби прокинувся від забуття. Це невгамовний географ Самсонов гуляє по палубі й наспівує своїх улюблених пісень. Відчайдушно сміливий, Іллюша до всіх має одну мірку: хоробра ти людина чи ні? Якщо не хоробра, то в його серці не знайдеш й отакенької прихильності.

Правда, зараз, у цій задусі, навіть йому непереливки, і якщо він співає веселої пісні, то, напевно, з упертості: йому, мовляв, до всього байдуже — і до холоду й до спеки.

— Чого засмутився, капітане далекого плавання? — гукнув молодий географ Олесеві. Побачивши, що на його голос не тільки озирнувся хлопець, але й зацікавлено висунувсь із рубки капітан Пабло, Іллюша хвацько став на руки і пройшовся в такій чудернацькій позі по палубі.

— Сеньйор! — переполошився капітан Пабло. — Упадете в річку! Борони вас свята мадонна!

Самсонов став на ноги, поправив на собі коротенькі білі штанці, повернув до капітана засмагле обличчя і, мружачись під косим промінням вечірнього сонця, кинув йому задерикуватий приспів:

Капітан, капітан, підтягніться,

Лиш сміливим підкоряються моря!

Капітан Пабло махнув рукою. Що йому скажеш, цьому дивакуватому сеньйорові, коли він не розуміє жодного іспанського слова. Дивний сеньйор. Капітан Пабло в душі глибоко поважав Самсонова, хоч. власне, й до інших членів експедиції ставився з шанобливою прихильністю. Але Іллюша Самсонов пробуджував у серці старого особливу симпатію. Веселий молодий сеньйор, який уміє так безтурботно виспівувати пісень і смішити всіх своїми чудернацькими вправами, був неабияким вченим. Із слів професора Крутояра капітанові Пабло було відомо, що сеньйор Самсонов — вельми поважаний у себе на батьківщині географ — знає силу всіляких речей про їхню маленьку республіку. «Що їх тут цікавить? — дивувався капітан Пабло. — І нащо їм було забиратись у ці глухі нетрі? Лише для того, щоб пересвідчитись ще раз, що бурхлива Касік'яре витікає з Оріноко, а горда й нескорена Кароні, вся перетята порогами й скелями, навпаки, впадає в Оріноко? Чи, може, вони прибули сюди, щоб збирати комах і замальовувати до своїх альбомів гордовиті пальми асаї?»

Пабло тугіше затягнув на шиї червону шкіперську хустину й хазяйновито поклав на штурвал свої зморшкуваті жилаві руки. Добре, коли тобі доля підкине отаких пасажирів. Ще й заплатили неабияк. Диваки! Зафрахтували спеціальне судно й не дозволили пускати на нього жодного пасажира. Хазяїн капітана Пабло, звичайно, зрадів. Загнув добрячу ціну, та вони й не сперечалися. Все квапились. А куди пливуть — не кажуть. «До верхнього Оріноко, капітан Пабло». Диваки, та й годі!