Юрій Бедзик: Вогонь на вершині Комо

Вона радить нам бути обережними, оскільки урядовим колам наш візит не до смаку.

Бунч сполошився. Швидко крокуючи по просторій кімнаті, він заговорив про те, що тепер вони й справді повинні добре все обміркувати. Зрештою, вони члени наукової експедиції, а не політичні представники. І, взагалі…

Його перебив Самсонов.

— Відступати тепер — значить показати свою цілковиту безпринципність. Ми їдемо на законних підставах, і ніхто не має права затримувати нас. Ми — наукова експедиція і будемо протестувати…

Товстенький Бунч підкотився до Іллюші. На його обличчі проступив страх. Він не міг собі уявити, як це вони зважаться на такий одчайдушний крок. Він був добропорядною, тихою людиною, кабінетним ученим, що все своє життя тільки й займався колекціонуванням рідкісних комах.

— Що ви говорите, колего? — аж верескнув він. — Ви хочете наразити нас на страшну небезпеку. Ви забуваєте, де ми знаходимось. У вас гаряча голова, але ж не забувайте, що з нами Олесь, що ми… ми…

— Я нічого не забуваю! — відрубав Самсонов.

— Ні, ви ладні кинутись у найбезглуздішу авантюру…

Далі терпіти таку недоречну суперечку професор Крутояр не міг. Він добре розумів чистосердечність Іллюші, навіть в душі приєднувався до його слів. Але професор, як ніхто інший, усвідомлював небезпеку, що чекала на загін. Отож знехтувати застереженням незнайомої креолки було б зовсім нерозумно.

— Справа ускладнюється, друзі, — втихомирив він одразу ж запал Бунча й Іллюші.

Самсонов здивовано глянув на Крутояра.

— І ви, Василю Івановичу?

— І ти, Брут! — посміхнувся Крутояр. — Ви хотіли сказати саме це, Ілля Григорович? Правда ж? Мовляв, професор Крутояр виявився слабкодухим і одразу ж пристав на пропозицію Бунча?

— Так, я дивуюся, Василю Івановичу. Ваша тверда воля…

Професор застережливо підняв руку.

— Дорогий мій Ілля Григорович, — промовив він низьким басовитим голосом, в якому проривались нотки батьківської теплоти. — Я не кажу, що ми змінимо наші плани. Більше того, я навіть певний, що ми їх не змінимо. Але ми повинні добре вивчити ситуацію. Останнім часом в країні, до якої ми вирушаємо, почалися політичні заворушення. Назріває революція. А тут ще й візит таємничої жінки, її застереження…

Іллюша знизав плечима. Щось хотів був сказати, але передумав і тільки досадливо махнув рукою.

— Ну, от і дійшли згоди, — підсумував усе сказане Крутояр. — Я зайду в наше посольство, а потім ще пораджусь із деякими впливовими людьми з бразільської академії наук. Вони повинні знати про становище в Бенісуарії…

За широкими вікнами мліло сонце. Щось було в ньому заспокійливе, вабляче, і, дивлячись на нього, не хотілося думати, що за якусь сотню миль чиниться сваволя, ллється людська кров і громовиці пострілів полохають тишу сельви.

Три дні професор Крутояр з'ясовував становище, ходив до академії, двічі зустрічався з радянським послом. Зрештою, все виявилося набагато простіше, ніж у день розмови з креолкою. Політичні ускладнення в Бенісуарії давно вже нікого не дивували в бразільській столиці Якщо хто й мав острах, то переважно комерційні люди, які потерпали за свої капітали, вкладені в нафтові й залізорудні розробки маленької республіки.

Тим часом прибули необхідні матеріали й інструменти. Радянське посольство повідомило Крутояра про розмову з дипломатичним представником Бенісуарії. Той був дуже люб'язний, пообіцяв експедиції підтримку з боку свого уряду й запевнив, що мандрівникам нічого сподіватись прикростей у дорозі.

Проте Крутояр вагався. Заглиблений у думки, він подовгу блукав самотньо вулицями столиці, й ось тоді трапилась подія, яка поклала край його сумнівам.

Якось професор повертався з центральної міської бібліотеки, де він добирав літературу з етнографічних питань. Сонце смалило немилосердно. Над містом щойно прошуміла тропічна злива, в блискавицях і громі, гаряча й бурхлива, як і серця людей, що жили на цій дивній землі. Тротуари й вулиці парували, і від того спека здавалася ще нестерпнішою.

— Сеньойр Крутояр! — пролунало раптом з боку вулиці, по якій суцільним потоком ішли машини.

Професор повернув голову й одразу ж упізнав того, хто назвав його ім'я. З віконця автомобіля, що спинився біля тротуару, визирав сивобородий дідок. Це був шведський турист, у минулому сміливий дослідник Південної Америки, давній знайомий Крутояра по міжнародних етнографічних з'їздах. Пана Сундстрема професор зустрічав кілька разів у бібліотеці столичного університету, і швед знав про план мандрівки радянської експедиції.