Юрій Бедзик: Вогонь на вершині Комо

Зважуйся швидше. Бачиш, як квапиться капітан і як нервово він торсає штурвал. На далеких ранчо [2] Ранчо — невеличке господарство. давно вже чекають маленьке суденце з войовничо-грізною назвою «Голіаф». Швидше, швидше, друже!

Здається, ти зважився? Ти вирішив податись у далекі мандри разом із нашими героями. Щасливої дороги!

А втім, постривай. Тобі ще невідомо, з якою метою прибули ці люди на безлюдні береги Оріноко, куди вони пливуть, що їх чекає попереду? Тож повернімось до тих подій, які поклали початок цим незвичайним пригодам.

Над Ріо-де-Жанейро голубіло гаряче безхмарне небо. Сонце стояло в зеніті, й тіні од велетенських хмарочосів, немов зморені нестерпною спекою, поприпадали до стін.

Залюдненими вулицями бразільської столиці простували троє радянських учених-мандрівників. Серед гамору й шуму вони почували себе не зовсім впевнено.

Поважний професор Крутояр, високий на зріст, із рудуватими вусами чоловік, невдоволено озирався на всі боки. Він любив екзотику Латинської Америки, але його дратували оці надміру модернізовані квартали міста.

— Скоро все скінчиться, друзі. — У професора ще ставало сил підбадьорювати своїх колег.

— Це «скоро» триває вже шостий день, Василю Івановичу, — перебив його геть упрілий Бунч.

Професорові нічого було відповісти. Адже й справді, шість змарнованих днів серед кам'яного пекла виснажили і його самого. Однак, що поробиш, треба терпіти. Вони чекали з Ленінграда наукове обладнання, з яким мали вирушити на дослідження району верхнього Оріноко. І поки необхідні інструменти й прилади пливли через океан, мандрівники страждали від спеки. Вони вже добре знали Ріо, місто достатку і злиднів. Столиця Бразілії була для них першим порогом, який вони переступили на шляху до великих таємниць цього континенту.

Мандрівники пройшли тінистою Авеніда-ді-Майя і повернули до готелю «Палас». Молодцюватий портьє запопадливо відчинив перед ними скляні двері до просторого холу.

В номері було спокійно і затишно. Спека лишилася десь там, за вікном, а в кімнаті, обладнаній найновітнішими холодильними пристроями й вентиляторами, панувала життєдайна прохолода.

Відхилилась портьєра, й на порозі бічної кімнати з'явився невисокого зросту сіроокий хлопчина. На його обличчі сяяла радість. Він так довго чекав свого батька, свого старшого товариша Іллюшу Самсонова, ба навіть буркотливого дядька Бунча, що ладен був, як звичайнісінький малюк, кинутись їм на шию і розцілувати всіх. У п'ятнадцять років нелегко вдавати з себе дорослого, хоч уже й пробився над верхньою губою пушок і в голосі все частіше чуються басовиті нотки.

— Втомився чекати, сину? — запитав професор.

— Так, нуднувато було, — Олесь хотів вимовити ці слова байдужим тоном, але щаслива посмішка виказала його.

Він підійшов ближче і взяв батька за руку.

— Ти питаєш, чи мені було нудно, а сам онде як посірів, — сказав хлопець з юнацькою щирістю і перевів погляд на Бунча й Іллюшу. Та коли помітив, що вони теж стримані й зосереджені, враз зніяковіло відійшов до вікна.

— Приходила якась сеньйора. І потім ще кореспонденти, — сказав він. — Двоє з місцевої газети і верткий тип із телебачення. Запрошував на вечірню передачу. Ви підете?

— Подумаємо, синку. А зараз — відпочивати.

Професор зняв сорочку і заходив по кімнаті, наспівуючи щось бадьоре, маршове. Потім опустився на канапу й закурив.

Біля нього сів Олесь. Мовчки поклав батькові на коліно руку.

Той одвів на мить очі від вікна й тепло поглянув на сина.

Вони були друзями, хорошими друзями. Олесь тільки-но скінчив дев'ятий клас, і батько, поступаючись перед його вмовляннями, виклопотав йому дозвіл на поїздку в Південну Америку. Хлопець знав, що в цій далекій мандрівці, важкій, небезпечній, виснажливій, він майже нічим не зможе стати в пригоді експедиції. І все ж таки Олесь готувався до неї, наполегливо і з захопленням. Особливо багато сил він доклав до вивчення іспанської мови, в чому йому кращим учителем був батько.

— Ну, й спека ж тут, — сказав професор, встаючи з канапи. — Не те, що Київ!

— Навіть не Кавказ, — озвався Самсонов.

— Не знаю, як ви, сеньйори, — кволо посміхнувся товстенький Бунч, — але на моє старече серце досить і одного тижня.

— Витримаєте, сеньйоре Бунч, — в тон йому відпарував професор. — Орінокська сельва готує для вас стільки подарунків, що ви забудете про всі ваші недуги.