Юрій Бедзик: Вогонь на вершині Комо

— Тату, — озивається Олесь, — ти був надто гострий із сеньйорами.

Його перебиває Самсонов.

— Облиш, хлопче! їм треба зразу показувати кулака під ніс. — Він ходить по кімнаті, аж вітром віє від нього. — Чортзна-що! Нахаби!

— Правильно, Іллюшо, — зауважує професор. — Нахаби. Страшенні нахаби й невігласи. Але цього разу я справді погарячився. В Олеся добре дипломатичне чуття. Знаєш, як воно говориться в нашому прислів'ї: з вовками жити…

— По-вовчому вити? — Аж спалахує Самсонов, ще дужче стискаючи кулаки. — Що ви кажете, Василю Івановичу. Загинула чудова людина, тут капелюха треба зняти з голови, а їм бізнес. Негідники! Сенсації захотілося!..

Полеміку припинив телефонний дзвінок. Знизу повідомили, що прийшла якась сеньйора.

— Що ж, гостинно прошу, — відповів у трубку Крутояр.

Сеньйора була струнка, з виразними слідами колишньої вроди. На вигляд їй можна було дати років під п'ятдесят. Сиве волосся білою стрічкою вирізнялося на її темній пишній зачісці. Світлокофейна сукня з короткими рукавами відтіняла бронзову смагу її тіла.

З великих очей дивився сум. І була ще на тому обличчі нелюдська втома. Втома недоспаних ночей, втома безперервного страху, а можливо, і втома боротьби.

Сеньйора назвалась Ернестіною Коельо. Глянувши кудись у вікно, вона тихо спитала:

— Що привело вас на цей континент? — і, не чекаючи відповіді, повела далі: — Я прийшла застерегти вас: країна, в яку ви їдете, страшна країна. Серед мого народу ви знайдете багато щирих друзів, але будуть і лихі люди. Нам стало відомо…

— Кому? Хто ви такі? — Крутояр суворо нахмурив брови. — Ви досі не сказали, хто ви і від чийого імені, ви говорите?

Якась холодна іскорка майнула в темних очах жінки. Вона стиснула губи, уважно подивилась на професора і промовила неквапом:

— Ми — друзі знедоленого народу. Колись ви дізнаєтесь про нас. Декому не до вподоби мандрівка радянських вчених у нетрі верхнього Оріноко, бо там чиняться недобрі справи. Там є залізо й золото, нафта й вугілля, але всі ті багатства стали власністю чужоземних банків і компаній. Ви, мабуть, чули про великі поклади заліза на Гвіанському нагір'ї? Американці прийшли туди, як до себе додому, й одкрили там свої копальні. Через річковий порт Сан-Феліс на Оріноко вони вивозять усю руду за кордон. Кров нашої республіки — нафту — п'ють чужоземні вампіри. Народ ледве животіє. В країні панує терор генерала Батіса. Коли ви станете на землю нашої багатостраждальної республіки, ви побачите там сумні контрасти: вілли багатіїв і глиняні індійські хижі, найсучасніші автостради в нафтових районах Бакарайбо і стежки індійців, де ще не ступала нога білої людини.

Професор Крутояр сидів навпроти сеньйори Ернестіни в кріслі й уважно слухав її. Здавалося, він домальовував в уяві ті трагічні картини, про які запально говорила ця загадкова жінка. Олесь, Іллюша і Бунч дивились на гостю зосередженим співчутливим поглядом.

— У нашій республіці верховодять люди без совісті й честі, — вела далі жінка, прикривши на мить очі рукою. — Генерали й диктатори експлуатують народ, поліцаї безкарно чинять розправу над місцевим населенням. Індійців убивають, спалюють, отруюють, заганяють на довічну каторгу в копальні.

Володарі сельви не хотіли б, щоб про їхні злочини дізнався світ. Нам стало відомо, що урядові інстанції готують на вас пастку. Будьте обережними. Не вирушайте далі Сьюдад-Боллівара. Не йдіть у царство «Чорного Себастьяна».

Помітивши на обличчях мандрівників вираз подиву, жінка замовкла. Рішуче підвелася з крісла й попрямувала до дверей. Спинилась біля самого порога.

— Чорний Себастьян — це поліцейський комісар верхнього Оріноко. Найжорстокіша і найпідступніша людина тих країв. — У голосі незнайомки забринів ледь прихований острах. — Наші друзі будуть оберігати вас, але у Себастьяна сильна й безжальна рука.

Вона знову опустила голову і вийшла, мов привид, темна й загадкова.

Ніхто не зважувався першим порушити мовчанку. Монотонно гули вентилятори. З коридора долинав приглушений голос портьє. Нарешті професор підвівся з крісла, підійшов до вікна й непорушним зосередженим поглядом втупився в сіре громаддя будівель. Легкі хмарки біліли на збляклому небі.

— Несподівана й мало приємна зустріч, — промовив Крутояр задумливим голосом, не відриваючи очей від плескатих дахів, що сіріли десь далеко внизу, немов розкидані в хаотичному безладді брили поруйнованого гірського плато.