Юрій Бедзик - Вогонь на вершині Комо

Темна, тропічна ніч впала над рікою. «Голіаф» ішов з притишеною швидкістю. Дрібно тремтіла палуба. Мотор глухо бубонів у трюмі. За бортом шурхотіли хвилі. Навколо ліхтаря, що висів під тентом, водила танок мошкара. Великі жуки, неначе ластівки, виринали з пітьми і бились об гаряче скло.

Олесь піднявся в капітанську рубку.

— Дозвольте спитати вас, кабальєро? — звернувся він до капітана Пабло, чітко вимовляючи іспанські слова.

— Я слухаю, сеньйор, — озвався капітан, скосивши на Олеся добродушний погляд.

Хлопцеві хотілося запитати про речі, які він бачив учора, які бачив сьогодні й, можливо, побачить завтра. І про все, що чув від батька й Бунча, від матросів на пристанях. Але, стоячи зараз біля великого стерна, він чомусь розгубив свої думки. Підлога під ним ритмічно порипувала, злегка бряжчало скло. Про що спитати старого Пабло, цього доброго, задумливого Пабло в крислатому капелюсі й вицвілій сірій майці? Може, він розповість про страхітливих кайманів, які ударом свого броньованого хвоста могли вбити людину? Чи про велетенську рибу піраруку довжиною в чотири метри, яка одним своїм виглядом наганяла жах на жителів країни?

— Скажіть, кабальєро, що таке «баранко»? — випалив нарешті хлопець перше запитання, яке йому спало на думку. — Місцеві жителі так часто говорять про страхітливих «баранко».

Добродушний капітан Пабло не примушує себе довго просити. Притримуючи лівою рукою стерно, він дістає коротеньку люльку, запалює її і починає розповідь. «Баранко» добре запам'ятався капітанові Пабло. Ще коли він їздив по Ріо-Негро й возив зброю для генерала Матаразо… Ех, генерал Матаразо, генерал Матаразо! Краще не згадувати тих часів. Тоді він мав свій корабель і міг послугувати добрим сеньйорам, які не схиляли голови перед зарозумілими іноземцями. В своєму трюмі возив він для сеньйора генерала такі речі, від згадки про які ще й зараз у нього мороз поза шкірою ходить. Звичайно, сеньйор Олесь не стане патякати перед поліцейським комісаром, бо за це не гладять по голові… Так от, про «баранко». Цим словом індійці називають жорстокий двобій між річкою і берегом, між водою і землею. Коли розлючена земля, не маючи сил стримати гніву, який наповнює її груди, падає на воду, і коли гуркіт котиться по річці такий, що, здається, настав кінець світові, це і є «баранко». В такі години індійці моляться, мов навіжені, бо вода може розгніватись, піти на їхні селища й затопити хижі. Дурні індійці! Капітан Пабло знає, що воно за штука «баранко». Просто річка підмиває берег, і грунт завалюється у воду. Але ж, свята мадонно! Які тоді хвилі здіймаються навкруги! Лихо кораблеві, який потрапить у «баранко»…

— Скажіть, сеньйор, а ви бачили диких індійців? — швидко перескакує Олесь до іншого питання. — Справжніх, живих індійців?

— Так.

— А скоро ми їх побачимо? — не вгамовується хлопець.

Капітан тільки скупо посміхнувся і важкою рукою круто повернув кермо. Корабель різко хитнуло вбік. Темна смуга лісу загойдалась перед вікном рубки.

— Вибачте, сеньйор, — промовив Пабло, — на цій річці треба тримати ніс за вітром. Ледве не вскочили в нуртовиння…

На берегах інколи спалахували поодинокі вогники. В темних лісових хащах, що, здавалося, виростали прямо з води, чувся зрідка істеричний крик. Той крик у вечірніх сутінках був жахливим — немов якийсь ненажерливий хижак шматував нещасну тварину, і вона, конаючи, сповнювала повітря передсмертним ревом.

— Не лякайтесь, сеньйор, — заспокоїв Олеся Пабло. — Це мати-місяць. — І мить подумавши, додав: — Звичайна мавпа, але до дияболо погана тварина. Хай захистить од неї мандрівників свята мадонна. Коли почуєш серед ночі матір-місяць, то ладен тікати світ за очі. Нема нічого страшнішого, ніж вночі опинитися в цьому триклятому тропічному лісі. Бог створив сельву для того, щоб покарати людину. Хороші люди тут швидко вмирають, бо сельва не приймає їх до себе. — В голосі капітана тепер вже звучала похмура урочистість, немов він говорив про щось пережите ним самим, і Олесь раптом відчув, що перед ним стоїть не просто капітан Пабло, а часточка загадкової сельви.

Капітан Пабло, тихий, суворий, говорив про те, як жорстоко мститься сельва тим, хто зважується посягнути на її одвічні таємниці, скільки крові й поту коштує кожний відвойований у неї клапоть землі. Він згадував про бідні селища добувачів каучуку, про дикі індійські племена, про страшних людей-мачо, людей-богів, людей-убивць, перед якими в панічному страхові схилялася навіть жорстока сельва, бо люди-мачо не знали ні бога, ні совісті, ні жалю. Злочинці, що втекли з каторжних тюрем, убивці, засуджені до страти, яким вдалося вирватись на волю, авантюристи й п'яниці, приходили в сельву і, зробившись мачо, сіяли смерть і страх. Навіть уряд боявся мачо, і поліцаї воліли пити з бандитами віскі, а не обороняти від них закони республіки.