Юрій Бедзик - Вогонь на вершині Комо

Професор підвівся.

Кроки наближалися. Тепер Крутояр виразно чув, що йдуть чужі люди. Бряжчать зброєю, щось вимагають від капітана Пабло. Ось вони вже близько. Світять кишеньковими ліхтариками, обмацують стіни, неначе водолази, що заблудились на морському дні серед водоростей.

Яскравий промінь нахабно ввірвався під тент. Кілька постатей у військовій формі заповнили вузький прохід вздовж лівого борту.

— Ваші документи!

Бунч майже випав із гамака. Самсонов підвівся повагом, нахмурено, готовий силою своїх кулаків боронити себе і своїх друзів.

Документи переглядались швидко, похапцем.

— Ми протестуємо, — промовив з гідністю професор Крутояр, — ми вимагаємо пояснення. Хто дозволив вам робити обшук на цивільному судні й затримувати наше просування? Ми користуємось…

— Сеньйоре, нам добре відомо, що ви користуєтесь… — обірвав його молодцюватий офіцер і підкинув руку до високого кашкета з масивною кокардою. — В районі, до якого ви просуваєтесь, оголошено стан облоги. Прошу не чинити опору й показати ваші речі.

Огляд не зайняв багато часу. Жовті кружала від кишенькових ліхтариків швидко обмацали стіни, чемодани, кишені. І раптом професор Крутояр, стежачи за квапливими рухами солдатів, збагнув, що в ці хвилини на маленькому кораблику почався перший акт тяжкої боротьби між ними й генералом Батісом. Рука диктатора спинила їх на підступах до верхнього Оріноко.

— Майте на увазі, сеньйор, — тихим, але несхитним голосом заговорив професор Крутояр, — що за нашим просуванням стежить наше посольство, а також посольство Голландського королівства. Ми розшукуємо голландського громадянина Ван-Саунгейнлера та його сина. Найменший акт насильства з вашого боку негайно стане відомий світовій громадськості.

— Не стане, сеньйор Крутояр, — сказав офіцер, закриваючи один із чемоданів, — не стане, бо ми не збираємось чинити вам ніякої кривди. Продовжуйте свою мандрівку і розшукуйте того, кого вам треба. Тільки не забувайте, що сельва жорстока й має свої невблаганні закони. Пам'ятайте про це, сеньйоре професор.

Після відвідин річкового патруля нікому вже не спалось. Крутояр запалив цигарку і сперся на борт.

З темноти до нього підступив капітан Пабло. Він віддав штурвал своєму помічникові, але спати не пішов, бо був пригнічений і трохи наляканий несподіваним візитом поліції. Йому, певно, хотілось розкрити перед кимось свою душу.

— Страшні місця, сеньйоре Крутояр, чи не так? — заговорив він першим, запалюючи свою коротеньку люльку.

— Ви лаєте свою землю, де родились і виросли, — сухо відрубав професор. — Це недобре.

— Я родом із Колумбії, сеньйоре.

— Ова! Яким же вітром вас занесло в цю глухомань?

— Ех, сеньйоре, було всього. Кидало мене життя, як буря кидає мій нещасний «Голіаф». Ви гадаєте, що я родився капітаном? Коли я був хлопчиком, батько віддав мене на службу до багатого скотаря в колумбійських льяносах. Мій хазяїн мав три тисячі биків. Ви уявляєте собі, що це значить — три тисячі биків? Я працював молодшим вакеро, тобто пастухом, і кожного вечора мені з товаришами доводилось заганяти биків у спеціальні обори для худоби — коралі. Ось тоді я й зазнав лиха. Одного разу на нас напали індійці. Голодне, нещасне плем'я, яке вешталося в навколишніх лісах, вирішило пограбувати хазяїна. їх було двісті чоловік, нас — тридцять.

Капітан Пабло вибив люльку і сховав її в нагрудній кишені сорочки. В темряві професор бачив тільки його крислатий капелюх, але в уяві його чомусь постав зовсім зримий образ Пабло-юнака. Той летів на розпаленому коні, припавши до кінської гриви. Десь збоку індійці — хмара стріл сипалась на стадо.

— Коли вони вдруге натягнули свої луки, я зрозумів, що стадо загинуло. Бики почали падати. Кілька стріл влучило в вожака, але він, ввесь закривавлений, з передсмертним диким ревом, помчав у льяноси. Стадо кинулось за ним, неначе його погнала лісова пожежа. Дарма ми намагалися повернути очманілих тварин, дарма я летів під градом стріл за вожаком, завертаючи його вбік. Нещасні тварини падали як підкошені. В той день загинуло триста биків. Хазяїн хотів повісити мене за ноги на воротях коралю, та за мене заступилась його стара мати, яка знала мене ще дитиною. З порожніми руками я повернувся до батька. Дома було шестеро дітей, батько вмирав від пропасниці. Якимось чудом мені вдалося потрапити на шкіперські курси, й ось через рік я приїхав сюди, на Оріноко… Це було «так давно, сеньйоре, що інколи мені думається, начебто я ніколи не жив у льяносах, не був відчайдушним вакеро, не кидався під індійські стріли.