Юрій Бедзик - Вогонь на вершині Комо

Тим часом гірські стежки ставали все крутішими, все частіше перетинали загонові шлях урвища й провалля. В прозорій високості кружляли горді кондори.

Нарешті почався спуск. Що нижче сходили загони в долину, то нестерпнішою ставала спека. З кожним кроком густішали лісові зарості. В хід пішли сокири й мечі. Серед хмар москітів, із розбитими ногами й подряпаними обличчями, солдати продиралися крізь хащі.

Гонсало лютував. Він не хотів повірити в те, що тепер, коли перед ним відкрився шлях до слави і всевладдя, йому доведеться відступити. Він нещадно бив індійців канчуком, наказав зарубати кількох солдатів, що, знесилівши, відмовились іти далі. Ніщо не допомагало гарячковому полководцеві. Бог позбавив його своєї підтримки. Бог покарав його за гординю й зарозумілість.

Тропічна спека, нестача продовольства призвели до того, що люди почали гинути, як мухи. Примара смерті нависла над загоном.

Одного ранку в намет командира зайшов офіцер Орельяно. Це був чесний і відважний юнак з небагатого дворянського роду. Солдати любили й поважали його.

— Ваша світлість, звольте вислухати мене, — сказав він, переступивши поріг намету.

Гонсало ще лежав на м'яких подушках, увесь розбитий приступом лихоманки, злий і підозрілий. На його жовтому обличчі хворобливо блищали очі. Густі чорні брови робили його схожим на сову.

— Якщо ви прийшли благати мене про повернення, — прохрипів він злісно, — я накажу повісити вас, як підлого боягуза!

— Я не прийшов просити вас про повернення, ваша світлість, — спокійно промовив Орельяно, витримавши свинцевий погляд свого командира. — Я прийшов, щоб запропонувати вам єдино можливий спосіб порятування загону.

— Який же це засіб? — іронічно перепитав його Гонсало.

— Звольте вислухати мене, ваша світлість, — не підвищуючи голосу, мовив Орельяно. — Загонові загрожує неминуча смерть. Смерть від голоду, смерть від хижих звірів, смерть від тропічної лихоманки. Солдати переконані, що їх ведуть на загибель. Якщо ми не дістанемо продовольства, нам не повернутись живими в Кіто.

Гонсало скочив із постелі, підбіг до молодого офіцера і схопив його за груди. Його обличчя перекосилось од люті.

— Ви прийшли глузувати з мене, негіднику? — закричав він в безтямі. — Де ми дістанемо продовольство? Хто покаже нам дорогу?

— Я дістану вам продовольство і знайду вірний шлях. — Орельяно зміряв розгубленого командира відверто глузливим поглядом і твердо заговорив далі: — Загін повинен лишитись у таборі, бо дальше його просування означатиме смерть. Ви дасте мені людей, і я спущуся по річці Напо до її гирла. Я певен, що натраплю на багаті селища з запасами продовольства. Дозвольте мені вирушити в дорогу, ваша світлість.

Гонсало безнадійно махнув рукою. Може, й справді цей відчайдушно сміливий юнак принесе порятунок загонові?

Він підняв голову й кілька хвилин допитливо дививсь у вічі молодому офіцерові. Потім вийняв свою шпагу.

— Візьміть мою шпагу, Франсіско де Орельяно, — промовив урочисто. — Хай вона принесе вам щастя. Ми чекатимемо вас у цьому таборі.

Орельяно поцілував лезо шпаги. Він був готовий до найсміливішого вчинку.

— Прощайте, ваша світлість! — сказав він, низько схиляючи голову перед своїм безрозсудливим командиром. — Я зроблю все, щоб урятувати ваше життя і честь іспанської зброї.

Два дні солдати майстрували корабель для невеликого загону Орельяно. На третій день п'ятдесят чоловік, на чолі з юним командиром, відчалили од табору.

Минали дні. Гонсало з нетерпінням ждав повернення сміливого розвідника. Тропічна задуха змінилась тропічними зливами. Ріка вийшла з берегів і затопила табір. Довелось перенести укріплення в глиб лісу. Солдати доїдали останні шматки сушеної яловичини. Ті, що ходили на полювання, приносили мізерну здобич. Ліс неохоче віддавав свої скарби виснаженим, доведеним до відчаю людям.

Орельяно не повертався. Минуло п'ять місяців, але від нього не було жодної звістки. Охоплений відчаєм, Гонсало цілими годинами просиджував у своєму наметі.

Нарешті він наказав кинути напризволяще поранених і повертати назад, через Анди. Панічний жах зовсім позбавив його розуму. Запінений, лютий, він крокував попереду свого загону без шолома, в брудній сорочці, спираючись на короткого меча, що правив йому за палицю.

Дорога через Анди була жахливою. Доводилося йти під зливами й громовицями, пробиратись по сковзких брилах, перелазити по натягнутих вірьовках через бездонні провалля. Виснажені до краю солдати проклинали свого командира.