Юрій Бедзик - Вогонь на вершині Комо

Так поступово весь загін поліг трупом на тяжкій дорозі він Анд до Кіто. Лише дев'ять чоловік, очолених напівочманілим Гонсало, дев'ять страхітливих примар одного ранку ввійшли до міста. Це все, що залишилось од грізної армії, від грандіозного задуму, здійсненням якого безрозсудний гідальго сподівався вразити світ. Богопротивна жадоба й негідне християнської душі марнолюбство зазнали справедливого покарання…»

Олесь звів очі. В полоні вражень усі мовчали. В лісі, огорнутому вечірнім присмерком, надривно кумкала жаба.

— Чортзна-що! — раптом обурився Самсонов. — Мало дісталося дурневі! А писав це, видно, якийсь місіонер: що не слово, то й бог.

— Зачекайте, Ілля Григорович, — скупо посміхнувся в рудуваті вуса професор і змовницьки покосився на сина. — Ану, читай далі. Побачимо, якими несподіванками ще почастує нас цей святенник.

Олесь знову схилився над книгою:

«… Не знав пихатий лицар, що його сміливого розвідника Орельяно, ніби в нагороду за мужність, спіткали найдивовижніші пригоди. Спустившись по річці На-по, Орельяно й справді натрапив на індійське селище, здобув продовольство і спробував повернутись назад. Але на важкій бригантині молодий офіцер не зміг подолати могутньої річкової течії. Він ставив вітрила, закликав на допомогу індійців, його солдати, ламаючи жердини й весла, гребли щосили. Та все було даремно. Бригантину зносило вниз.

Толі Орельяно звернувся до своїх вояків:

— Ви бачите, друзі, що сам бог тримає нашу бригантину. Рушимо ж далі, туди, куди веде нас ця незвідана річка. Розкриємо таємницю далеких земель, де ще не ступала нога білої людини. Ми чули, що Велика ріка протікає через казкову країну Маноа. Наш шлях проляже туди. Якщо ми досягнемо Маноа ми відкриємо дорогу до казкової своїми багатствами країни Ель-Дорадо. Не біймося ж труднощів мої друзі! Хай життя наше увінчається славою переможців!

Після цього солдати тричі прокричали «Слава королеві іспанському!» — і загін вирушив у дорогу.

Бригантина пливла повноводною рікою, береги якої були вкриті непрохідними лісами. З кожним днем ріка ставала все ширшою, все величнішою. Зрідка мандрівники зустрічали індійські селища, добували там продовольство, розпитували про дорогу.

Якось надвечір бригантина пристала до невеличкого індійського селища, що розташувалося біля самої води.

Орельяно з кількома солдатами зійшов на берег. Індійці радісно привітали своїх білолицих братів. Вождь племені запросив Орельяно до себе в хижу. Почалася розмова. За перекладача був один з індійців-веслярів.

— Скажи, великий вождь, — звернувся Орельяно до старого, — куди приведе нас Велика ріка?

— Перед вами ще далека дорога, о мій блідолиций брате, — шанобливо відповів йому касік. — І зустрінете ви ще немало дивовижних речей. На берегах ви побачите потвор з головою ягуара і ногами людини, у воді плаватимуть риби з вогненними очима, в небі літатимуть птахи без голови й без ніг — одні велетенські крила з гострими кігтями на кінцях. Бережіться цих звірів — вони безжальні й ненажерливі. Тікайте від них і не зчиняйте з ними бійки. Все одно вони потоплять вашу пірогу.

Орельяно в душі сміявся з дитячих вигадок затурканого індійця, але жодним словом не видав свого глузування.

— Чи не знаєш ти, о могутній вождь червоношкірих, — спитав він у старого касіка, — хто живе по берегах цієї ріки? Що це за люди в країні Маноа? Що вони роблять, хто керує ними? — Офіцерові хотілось дізнатися, чи касік не чув про далеку землю Ель-Дорадо, казкову країну золота й вічного щастя. — Може, тобі розповідав хто-небудь про них?

Касік подумав і відповів:

— Я чув від одного нашого воїна, що люди Маноа — жорстокі й підступні. Зачекай, зараз я покличу його. Він уже старий і не виходить із своєї хижі.

Привели старого індійця. Він ледве переставляв ноги, але обличчя мав хитре й розумне.

Вислухавши запитання Орельяно, індієць попросив винагороди. Взяв подарунки й тільки тоді почав свою розповідь:

— Люди Маноа живуть на Чорній річці, яка впадає у нашу Велику ріку. Вони нікого не пускають у свої вігвами. Вони охороняють свої скарби і своїх жінок. Коли я був молодим воїном, то випадково попав на їхнє свято. Там я дізнався, що вище їхніх селищ живуть невідомі люди, ще жорстокіші й підступніші за індійців Маноа. їхні вігвами розташовані навколо високої гори, де мешкають добрі духи. Один раз на рік, коли над їхньою землею випадає перший великий дощ, касік їхнього племені разом із своїми воїнами вилазить на ту гору і на радість добрим духам запалює вогонь. Ніхто, крім нього, його синів і синів його синів, не знає дороги на вершину гори. Щоб вибратись на неї, треба передусім проплисти по маленькій річці, яка протікає під Синьою скелею. З річки можна потрапити в печеру, з печери — у вузький прохід. Далі починається стежка, і тією стежкою можна видертись на вершину…»