Юрій Бедзик - Вогонь на вершині Комо

— Але ж цього не знав Орельяно! — ще дужче здивувався хлопець.

— Так, сину, — відповів замість Іллюші професор. — Орельяно не зміг піднятися по Ріу-Негро проти води, його затримали люди Мануа. — Крутояр кинув погляд на жовті аркушики книги: — Мабуть, все це писалося не в часи Орельяно, — мовив він задумливо, — а десь років через сто, сто п'ятдесят. На той час іспанці вже встигли підкорити собі більшу частину Південної Америки. Меч інквізиції пройшовся» від Панамського перешийка до Вогненної землі. Там, де індійські племена, не скоряючись ворожій навалі, бралися за зброю, намісники божі діяли рішуче. В морі крові втопили вони волелюбність народу. Книжечка, яку ми читали, — панегирик не стільки богові, скільки його намісникові — римському папі. Не знаю, як воно було насправді, та тільки я особисто мало вірю в благочестивість Орельяно. Всі вони були одним миром мазані.

Ну, та годі, начитались, друзі, наговорилися. Скоро вже на світ благословлятиметься, чуєте, наш добрий капітан Пабло розкахикавсь у своїй рубці. Значить, заводитиме мотор. Не сидиться нашому старенькому на місці.

«Голіаф» невтомно посувається по Оріноко. Жовтаві хвилі за кормою розходяться півдугами і хлюпають у береги. Сонце пече немилосердно. Сонце, дощ, знову сонце.

Поліцейські патрулі спиняють суденце. «Документи, сеньйори! Просимо, сеньйори, дорога вільна, але остерігайтесь сельви!»

І знову жовті хвилі ріки, і знову сонце, і знову дощ…

На виснажених обличчях мандрівників — нудьга і байдужість. Тільки капітан Пабло не втомлюється біля свого стерна. Добрий капітан Пабло! Він щасливий, що везе на своєму кораблику благородних сеньйорів із далекої Радянської Країни. Звичайно, він не скаже їм, як стискається в тривозі його серце, коли він дивиться на зелені стіни лісу по берегах, на злісні обличчя поліцаїв, на швидкі індійські піроги, що проносяться зрідка попід берегами. Він не скаже сеньйорові Крутояру, що від зустрічних капітанів він дізнався про появу в навколишніх лісах дикунських племен під проводом ватажкн Ганкаура. Можливо, це й не торкається їх, і вони, зробивши свою справу, в доброму здоров'ї повернуться на батьківщину. Яке їм до того діло, що в глухих селищах гинуть невинні люди. Адже сеньйори приїхали займатися наукою — їм немає діла до якихось злиденних каучеро. Шостий день у дорозі.

Маленький невтомний «Голіаф» посувається по Оріноко.

Вечоріє.

Затуманений диск сонця скоро заховається за обрій.

У капітана Пабло насторожені очі. йому не подобаються дві індійські піроги попід лівим берегом. Ніби мисливські собаки, скрадаються вони між зеленими заростями. До дияболо сильні руки в тих індійців! Як вони женуть свої посудини!

Пабло стежить за пірогами. їх уже три. Ось до них приєдналась четверта, потім п'ята. І в кожній — озброєні індійці. Капітан Пабло звик вірити своїм очам. Він добре бачить луки й стріли в руках червоношкірих. Проти кого ж ті луки? І куди поспішають маленькі човники?

— Сільвестер! — гукає капітан Пабло в машинний відділ. — Повний уперед!

— Що там, капітане?

Пабло рвучко обернувся назад. До нього в рубку піднімався по східцях сеньйор професор. В очах — насторожена увага. Він, мабуть, теж щось помітив. Він дивиться на індійські піроги й тихо питає:

— Пабло, чого вони ідуть під берегом?

— Вони надумали щось недобре, сеньйор. У них луки, — похмуро озвався Пабло. — Звичайно, це річ не страшна. Знаєте, в наш час… кулемети, гранати, оті кляті ядерні бомби. Що важать проти них луки! Тільки я боюся, сеньйор професор, що їхні стріли змащені отрутою кураре. Ви знаєте, що таке кураре?

— Так, Пабло, знаю. — Професор, майже беззвучно ворушачи губами, став швидко лічити піроги: — Одна, дві, три… п'ять… десять.

Потім він підняв голову і побачив, що далеко попереду, посеред річки, немов на урочистих змаганнях, стояло вряд ще кілька пірог. Здавалось, індійці намагалися блокувати корабель. Це було дивно, неймовірно. Професор ніколи б не подумав, що йому доведеться мати справу з ворожим тубільним населенням. Зрештою, вони сховані за надійними стінами корабля. Немає великого риску, якщо індійці й намислили щось погане. А втім, що б вони могли намислити?

Тим часом «Голіаф» наблизився до індійських пірог, які перетинали ріку. Всі човни за чиєюсь командою зрушили з місця і швидко посунули до корабля. Індійці, які не сиділи на веслах, посхоплювались зі своїх місць, підняли над головами луки й списи і сповнили річкову просторінь відчайдушними криками. Вони ревіли люто, войовничо, потрясаючи в повітрі зброєю і, певно, намагаючись залякати пасажирів «Голіафа».